Публикации

Докторська дисертація Петри Бурлан

 

МІЖНАРОДНИЙ ВІДКРИТИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ В ПРОЦЕСІ ТРЕНІНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
(на прикладі роботи психологічної школи “Симорон”)

Бурлан Петра Терентійовна

На здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі психологія

Київ 2005

 

З М І С Т

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти самоактуалізації особистості

1.1. Теоретичні підходи до проблеми самоактуалізації. Дослідження поняття «самоактуалізація».

1.2. Проблема дослідження шляхів самоактуалізації

1.3. Галузі практичного застосування

1.3.1. Психотренінги потенціалу, що актуалізується

1.3.2. Напрямок становлення

1.3.3. Гештальт-терапія

Розділ 2. Дослідження рівня самоактуалізації учасників тренінгової групи.

2.1. Діагностичний інструментарій дослідження

2.2. Результати дослідження особливостей самоактуалізації тренінгової групи

2.3. Вплив симоронської системи на самоактуалізацію учасників тренінгу

Розділ 3.  Зміст, форми і методи психотренінгу «Симорон»

3.1. Основні механізми самоактуалізації у психотренінгу «Симорон»

3.1.1. Перший механізм самоактуалізації – «самообгін»

3.1.2. Другий механізм самоактуалізації – «симпатизація»

3.1.3. Третій механізм самоактуалізації – «побудова симоронської траси»

3.2. Додаткові прийоми і методи досягнення самоактуалізації в психотренінгу «Симорон»

3.2.1. Перша стадія

3.2.2. Друга стадія

3.2.3. Третя стадія

3.3. Симоронські засоби самоактуалізації «клієнтів»

3.4. Структура і сценарій заняття психотренінгу «Симорон»

Висновки

Список використаних джерел

Додатки


В с т у п

Актуальність теми.

Під час переходу нашого суспільства від тоталітарної системи розвитку до демократичної помітно зросла міра свободи у виборі способу життя, мислення і характеру діяльності кожної людини. У психологічній науці постсоціалістичного періоду склалася традиція, в основі якої покладено віра в людину, в її здатність максимально реалізувати своє природне, соціальне, екзистенціальне призначення, а також визнання права особистості на індивідуальний життєвий вибір.

Стикаючись з великою кількістю можливих варіантів життєдіяльності, людина вимушена інтенсивно усвідомлювати свій життєвий досвід і шукати власний шлях розвитку. В цих умовах є особливо актуальними такі категорії людського існування, як свідомість буття, індивідуальність самовираження, креативність, аутентичність, розвиток власних можливостей, самореалізації та самоактуалізації. Дані поняття досліджуються гуманістичним напрямом психології. Багато дослідників відзначають, що шлях утворення наукової платформи гуманістичної психології не типовий для становлення наукових шкіл і напрямів: дотепер неясним залишається питання як про межі гуманістичної психології, так і про те, чи є вона частиною основного потоку розвитку психологічної науки або ж особливим шляхом, що веде в іншому напрямі.

Як відомо, представники гуманістичної психології, що займалися проблемою розвитку особистості, виходять з положення про те, що прагнення до збагнення справжніх цінностей буття і їх здійснення в практичній діяльності є необхідним чинником повноцінного розвитку людини. Таким чином, гуманістичний підхід вважає головним напрямом перетворення суспільства і його соціальних  інститутів як таке, що дозволить кожній людині впродовж життя максимально розвинути свої задатки і реалізувати їх як на благо суспільства, так і на користь собі.

У теоретичних дослідженнях, а також освітніх і законодавчих документах все частіше можна зустрітися з термінами, які мають префікс „саме”, „сам”. Дані терміни характеризують людину як суб’єкта власного розвитку (самовизначення, самопізнання, самореалізація і т.д.). Подібні тенденції знайшли свій вираз у середині ХХ-го століття в створенні концепції самоактуалізації особистості.

Теорія самоактуалізації є складною системною освітою, що включає „макро” і „мезо” рівні, а також часткові теорії. Самоактуалізація і самореалізація, знаходячись у складному взаємозв’язку, являють собою дві нерозривні сторони одного процесу розвитку і зростання. Результатом  цього процесу є людина, що максимально розкрила і використала свій творчий потенціал, — іншими словами, людина є особистістю, що самоактуалізувалася. Успішний розвиток цієї тенденції залежить від багатьох умов. Одна з них – вивчення психологічних особливостей цільового впливу психотренінгових технологій на процес самоактуалізації, а також динаміки їх розвитку і роль у формуванні смисложиттєвих орієнтацій людини.

В умовах трансформації суспільства корекційна діяльність психологічних шкіл і напрямів у сфері розвитку і самоактуалізації особистості може стати одним з позитивних факторів, який сприяє підвищенню не лише рівня особистісного становлення, але і формуванню особистості взагалі, здібної до самостійного самоудосконалення і самореалізації, виховання в собі високої духовності, що, в свою чергу, сприяє збереженню не лише психічного здоров’я особи, але і оточуючих її людей. Все вищесказане  зумовило вибір обраної нами теми дисертаційного дослідження.

Вплив дії цільових психотренінгових технологій на процес самоактуалізації в аспекті психологічних досліджень безпосередньо ще не вивчався. В той же час аналіз численних робіт по психології і філософії, а також робіт у інших гуманітарних наукових галузях показав, що ця тема викликає великий інтерес.

Останнім часом питання психології самоактуалізації, зайнявши важливе місце у науковій і спеціальній літературі, стали предметом особливого дослідження. Перш за все, розробкою даної проблематики плідно займались такі зарубіжні вчені-дослідники як Гордон Олпорт, Генрі Мюррей і Гарднер Мерфі, Джордж Келлі, Абрам Маслоу, Карл Роджерс і Ролло Мей, а також вітчизняні — Л.І. Антропова, Л.Г. Брильова, І.А. Вітін, Н.Л. Кулік,  А.Г. Асмолов, П.І. Підкасистий, В.І. Слободчиков, Б.Г. Ананьев, Н.В. Кузьмін та ін.

Цими авторами були детально вивчені психологічні особливості процесу самоактуалізації, але без розробки програми психокорекційної діїпсихотренінгових технологій  в комплексі.

Представники гуманістичної психології (К. Гольдштейн, Ш. Бюлер,  О. Хакслі, Д. Бьюдженталь, А. Маслоу, К. Роджерс) у розрізі самоактуалізації розглядають людину як цілісну істоту, що перевершує суму своїх складових, буття якої розгортається в контексті людських відносин. На їх думку, для цілісної людини природно, перевершуючи суму складових свого буття, усвідомлювати себе, свій вибір, поставлену мету, цінності і сенс. У філософсько-методологічному і культурологічному аспектах, педагогіці і акмеології (А.Н. Леонтьєв, Л.Г. Брильов, І.А. Вітін, Н.Л. Кулік, А.Г. Асмолов, П.І. Підкасистий, В.І. Слободчиков, Б.Г. Ананьев, А.А. Бодальов, Б.С. Братусь і ін.) поняття «самоактуалізація» вважається центральним у сучасному науковому гуманітарному знанні і розглядається як необхідна форма руху людини до особистісної зрілості.

Психокорекційний вплив індивідуальних уявлень на особистість вивчали такі відомі психологи, як З.Фрейд, А.Маслоу, К.Роджерс та  інші. Проте, теоретичний аналіз філософської і психологічної літератури показав, що, визнаючи самоактуалізацію, як важливий чинник дії на особистість, дослідники не торкались проблеми психокорекційного впливу комплексних тренінгових технологій.

Відсутність відповідних наукових досліджень і, в той же час, впевненість у значущості цільової психотренінгової роботи як психокорекційного тренингового впливу на розвиток самоактуалізації особистості спонукало нас до розробки і дослідження даної проблеми.

Виходячи із зазначеної наукової проблеми, об’єктом цього дослідження є психологічні особливості самоактуалізованої особистості.

Предметом дослідження стали психологічні механізми самоактуалізвції особистості в процесі тренінгової діяльності (на прикладі роботи київської школи  ігрового психотренінгу „Симорон”, автори методики Бурлан П.Т. та Бурлан П.Т.).

Таким чином, мета дослідження:  спостереження на теоретичному і експериментальному рівні процесу самоактуалізації особистості, а також визначення психологічних умов, методів і шляхів оптимізації даного процесу.

Вищезгадана мета зумовила постановку наступних завдань:

  • Дослідити  ступінь  розробленості проблеми  самоактуалізації особистості в психологічній науці і практиці.
  • Провести дослідження рівня самоактуалізації учасників тренінгової групи.
  • Розробити систему тренінгової діяльності з метою підвищення рівня самоактуалізації і опробовувати отримані результати на практиці.
  1. Гіпотеза дослідження міститься у наступній тезі: процес самоактуалізації особистості відбуватиметься більш ефективно в результатівикористання  механізмів, розроблених у системі ігрового психотренінгу „Симорон”, а саме: “самообгін” (запобігання й відвернення проблем), “симпатизація” (створення самоактуалізованого образу), побудова «симоронської траси» (утвердження  в режимі самоактуалізації).

Теоретико-методологічну базу дослідження склали принципи розвитку, а також системного  і особистісного підходу, розроблені в працях вітчизняних і зарубіжних учених, теорія самоактуалізації (А. Маслоу), концепція тенденції до самоактуалізації (К. Роджерс), теорія руху „Нью Ейдж” (Віц, Модесті), підходи до корекції різних психологічних напрямів (А. Маслоу, К. Роджерс, Мустакас, Марер, Ф. Перлс і ін.).

В процесі дослідження використовувалися такі  наукові і соціально-психологічні методи: аналітико-синтетична обробка документальних джерел інформації, спостереження, анкетування, тестування, аналіз практичного досвіду роботи школи ігрового психотренінгу.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у виявлених тенденціях впливу  змісту, форм і методів системи ігрової психотренінговоїдіяльності на особистість, яка прагне до самоактуалізації і саморозвитку, а також у впровадженні в психологічну практику моделі ігрового психотренінгу„Симорон”  на основі розробленої в ньому триступінчатої системи механізмів самоактуалізації (“самообгін”, “симпатизація”, побудова «симоронськоїтраси»), в результаті чого проведено теоретико-методологічне обгрунтування  програми, спрямованої на зростання рівня самоактуалізації особистості.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що зібраний та узагальнений матеріал наукової роботи сприяє дальшій розробці емпіричної моделі ігрового психотренінгу „Симорон” на основі згаданої вище триступінчатої системи механізмів самоактуалізації. Цей материіал дає можливість науково обгрунтувати форми і методи роботи ігрового психотренінгу, що в свою чергу сприяє  підвищенню рівня самоактуалізації особистості. На основі отриманих результатів уявляється можливим певне вдосконалення роботи психологів, педагогів і працівників соціальної служби  в поєднанні з діяльністю педагогічних і управлінських організацій.

Апробація роботи проводилась:

  1. В практичній діяльності Київської школи ігрового психотренінгу „Симорон”, на ігрових психотренінгових заняттях.
  2. На виїзних семінарах за симоронською програмою в різних містах України, країн СНД і далекого зарубіжжя, на кожному з яких були присутні від 50 до 150 чол. (В Україні, Росії, Німеччині, США та інш. працюють філіали київської школи, керовані її випускниками).

Р О З Д І Л  1

Теоретико-методологічні аспекти самоактуалізації особистості

1.1. Теоретичні підходи до проблеми самоактуалізації. Дослідження поняття “самоактуалізація”

В останні роки одним із найбільш популярних напрямків як серед професійних фахівців, так і в суспільстві в цілому стало центральне поняття гуманістичної психології – самоактуалізація. Традиційні першоджерела, тобто психологічні словники, тлумачать даний термін досить неоднозначно, що в цілому і властиво термінам гуманістичної психології. Одне з найпоширеніших тлумачень поняття “само актуалізація” розкривається через змогу стати самим собою. [87] Але для цього індивід повинен зрозуміти, хто ж він є насправді, звільнитись від ілюзій, комплексів та забобонів.

Більшість науковців вважають, що основні питання психології повинні прямо наближатись до реального життя, тобто до самоактуалізації, креативності, любові, автономії, „Я” — існування, радості і печалі, сенсу, задоволення потреб, призначення та вибіру  [126, с.47].

Інші дослідники апелюють до своїх колег та констатують, що в класичному розумінні психологія повинна охоплювати приблизно таке коло питань, як аналіз умовних реакцій у тварин, навчання, сприйняття, мотивація, „нейроні основи” поведінки, „психічні” вимірювання, методологія досліджень або „обробка інформації” тощо [128, с.36].

Зазначені вище теми є основними складовими елементами проблематики гуманістичної психології, яка в свою чергу виступила проти:

А. біхевиористських передумов, відповідно до яких поведінка людини визначається зовнішніми силами, та

Б. психоаналітичних передумов, відповідно до яких людська поведінка визначається силами підсвідомого.

Відповідно до даного перебігу, новий напрямок назвав себе „Третьою силою”. Прибічники цього напрямку прагнули відійти як від механістичного обмовлення біхевіоризму, в розрізі якого людина виступає в якості пасивного автомату, що знаходиться під впливом зовнішніх сил, так і від детерміністських інстинктів психоаналізу, в якому темні сили „воно”, що пов’язані із вбивствами, інцестом та руйнуванням, вступають в боротьбу з „Над — Я”. Крім цього, дослідники прагнули відступитись від традиційної методології дослідження та статистичних процедур, які психологія запозичила від фізичних наук, вважаючи, що при чіткому контролі умов експерименту та подачі результатів останнього в числовій формі втрачається найбільш важливе з того, що стосується людської діяльності.

Відповідно до тверджень гуманістичних психологів, саме досвід та сенс, а не поведінка, повинні вважатись первинними даними психології. Зовнішнє спостереження, при якому ігнорується мислення та почуття, — є неадекватним методом пізнання. Джерелами про внутрішній світ людини можуть служити витвори мистецтва, літературна творчість, біографія та інтерв’ю, в результаті чого науковці категорично стверджують, що кожна людина унікальна. Вивчення мишей, кролів та інших тварин не може привести до розуміння людей, так само, як не може допомогти у вивченні людей дослідження умовних реакцій (рефлексів), або статистичні дані про особистісні риси.

На думку психологів-гуманістів, люди роблять вільний вибір, а не керуються несвідомими силами. Кожен індивід, що робить вибір, наділений відповідальністю за розвиток системи цінностей, яка буде служити для нього направляючою силою в досягненні осмисленого та повноцінного життя. Таке досягнення в розрізі гуманістичної психології отримало назву самореалізація, або ж самоактуалізація [148].

Якщо традиційна психологія стурбована методичною чіткістю планування експериментів, а не проблемами, що постають перед людьми, то гуманістична психологія є проблемно-центрованою. Психологи-гуманісти в дискусіях з прибічниками традиційної психології докоряють останнім тим, що вони втрачають конкретну людину в масі статистичних даних. Адже, основний акцент необхідно перенести на унікальність індивідуума, що має потенціал для пізнання самого себе і тим самим – для пізнання інших. Д.А. Леонтьєв, якого справедливо можна віднести до представників гуманістичного напрямку психології, дає наступне визначення поняттю “самоактуалізація”: „процес розгортання та визрівання першопочатково закладених в організмі  та особистості задатків, потенцій, можливостей” [52, с.136 ].

В  основу його монографії  покладені філософські підстави, що долають розрив онтології і гносеології[48].  Людина з її спогляданням життя, пізнавальними і творчо-діятельносними здібностями вводиться до складу буття як його новий рівень, що творить з первинного безособового буття свій особливий життєвий світ. У життєвих відносинах людини і світу виникає особлива смислова реальність як форма їх єдності. Леонтьєв поставив перед собою неординарну і сміливу задачу — не лише узагальнити і звести воєдино те, що напрацьовано в теоретичних, експериментальних і частково прикладних дослідженнях у вітчизняній і світовій психології, але й побачити за ними взаємозв’язані прояви єдиної динамічної смислової реальності. Спосіб роботи, який для цього потрібний і який автор зміг послідовно і переконливо реалізувати, — це системний підхід, інтегрований за принципом розвитку. Д.А. Леонтьєв, залишаючись вірним методологічним позиціям школи Л.С. Виготського і, зокрема, положенням діяльнісного підходу, обгрунтованого А.Н. Леонтьєвим, пропонує власну єдину системну концепцію смислової реальності. Він виділяє і аналізує шість видів смислових структур особистості: особове значення, смислову установку, мотив, смислову диспозицію, смисловий конструкт і особову цінність, обгрунтовує уявлення про динамічну смислову систему як принцип організації і одиницю аналізу смислової реальності.

Проте, Д.А. Леонтьєв у своїх дослідженнях неодноразово посилається на більш популярну теорію самоактуалізації, що була запропонована іншим видатним дослідником А. Маслоу. Зокрема, він наголошує на тому, що „різні автори називають її (теорію самоактуалізації) по-різному: самоактуалізація, самореалізація, інтеграція, психічне здоров’я, індивідуалізація, автономія, креативність, продуктивність, — але всі вони згідні в тому, що все це синоніми реалізації потенцій індивіду, становлення людини в повному сенсі даного слова, а саме становлення того, ким реально може стати людина” [52, c. 78-79].

Але виходячи з такого тлумачення поняття самоактуалізації, одразу гостро постає наступне питання: якщо в певній людині закладені порочні ваблення та злочинні нахили, то яким буде результат цієї самоактуалізації?!

На цьому етапі функціонування гуманістична теорія психології висуває принципове положення, відповідно до якого першопочатково в людині не закладені порочні та злочинні схильності, а тому природнім чином розгорнутись вони не можуть.

Навпаки, природа людини з самого початку є позитивною або ж, на думку деяких дослідників   [142], — у крайньому випадку нейтральна, і будь-які деструктивні тенденції виникають у наслідок деформації природного розвитку. Відповідальність за такі деформації несе суспільство, яке штучними умовами та обмеженнями, а іноді й прямими репресіями, придушує та спотворює справжнє виявлення людського єства.

Отже, саме в цьому полягає принципова різниця між гуманістичною теорією психології та психоаналізом, адже, якщо спиратись на концепцію Фрейда, то в разі отримання людьми повної свободи, вони одразу почнуть ґвалтувати один одного, і лише соціальні обмеження стримують деструктивну людську природу.

Проте, проблема полягає в тому, що підхід гуманістичної теорії  та психоаналізу неможливо обґрунтувати науковими методами. В результаті чого у даних діаметрально протилежних підходах виявились спільні недоліки, та, взагалі, психоаналіз і гуманістична психологія розглядаються представниками консервативних підходів як ненаукові. [130] Консерватори наголошують на тому, що, оскільки неможливо дослідити або довести основні постулати гуманістичної психології, то останні можуть виступати лише предметом віри, а це вже не наука, це стосується лише духовної сфери [131].

 Проте, при розгляді даної проблеми неможливо залишити поза увагою біхевіористський підхід, який взагалі спростовує вродженні завдатки та всі особистісні надбання розглядає як такі, що набуті ззовні  [136]. Відповідно, виховання особистості зводиться до заохочення позитивних реакцій та придушення негативних.

На сьогоднішній день деякі науковці, спираючись на біхевіористський підхід, пропонують науковій громаді нову, але досить наближену до біхевіоризму доктрину, яка визнає наявність в людині різнопланових тенденцій: вона за своєю природою не ангел і не тварина, тобто з самих витоків людина несе в собі і те і інше, і в залежності від того, що буде придушено, а що заохочено, домінуватиме відповідна тенденція[146]. Але варто наголосити, що в разі домінування такого підходу в психологічній науці, власне, поняття самоактуалізації буде втрачено.

Звертаючись до проблеми витоків поняття „самоактуалізація”, важливо підкреслити, що сама по собі ідея самоактуалізації висловлювалась задовго до оформлення гуманістичної психології у „третю силу”. Першоджерела ідеї самоактуалізації знаходяться в працях А. Адлера, К. Юнга, К. Орні і навіть  К. Маркса. Ідея реалізації закладеного в людині потенціалу піднімається у наукових працях вітчизняного психолога С.Л. Рубінштейна [1, 123]. Зокрема, на думку дослідника, за проблемою психічного «закономірно, обов’язково постає інша як початкова і фундаментальніша – про місце… не-свідомості лише як такої у взаємозв’язку явищ матеріального світу, а про місце людини в світі, в житті» [100, c.256]. Б.С. Братусь, продовжуючи розвивати дану теорію особистості, зазначає, що значення розвитку вимагає співвідношення з ширшою темою – темою людини і її сутності[16, c.9-17].

У філософсько-методологічному і культурологічному аспектах, в розрізі психології становлення особистості, теорію самоактуалізації розвивали різні вітчизняні  дослідники в галузі вітчизняної педагогіки — А.Г. Асмолов [7, c.7], П.І. Підкасистий, В.І. Слободчиков [106, c.201], Л.М.Фрідман [115, c.18],  Л.І. Антропов, Л.Г. Брильов, І.А. Вітін [25], Н.Л. Кулік,  К.Ч. Мухаметджанов  та Є.І. Ісаєв .

І.А. Вітін (1999) вважає поняття „самоактуалізація” центральним у сучасному науковому гуманітарному знанні. Він розглядає теорію самоактуалізації як одну з найбільш вдалих спроб вирішення (у визначених межах) проблеми особистості в сучасній суспільній ситуації. І.А. Вітін особливо підкреслює етичні, психологічні і педагогічні аспекти самоактуалізації. Етичний ідеал в цій теорії орієнтує людину на досягнення щастя в світі дійсності через реалізацію конструктивної діяльності таких особових якостей, як відвертість, відношення до інших людей як цінності (а не цілі), здібність до діалогічного і полілогічногоспілкування, здатність самостійно ставити цілі і досягати їх. Ця теорія скеровує людину на безперервну роботу над собою, над розвитком своїх творчих здібностей. На основі теорії самоактуалізації І.А. Вітін  пропонує модель перебудови системи освіти з метою орієнтації особистості на етичні і духовні цінності, ідеали соборності та людяності.

Л.Г. Брильова (1998) розглядає з культурологічних позицій методологічні проблеми самореалізаційної парадигми в гуманістичному русі другої половини ХХ століття. На її думку, самореалізація особистості – це оптимальний (якнайкращий з можливих) і цілісний спосіб її самоздійснення в сукупному континуумі „Культура – Соціум”.  Л.Г. Брильова підкреслює, що в культурологічному плані дослідження самореалізації особистості є процесом і результатом „опредмечування”, „матеріалізації”, прояви „Сенсів в Універсумі”, розгортання і здійснення їх, переходу-перекладу їх з „Небуття в Буття”, що забезпечує присутність у світі „Добра та  Життєвості”. Самоактуалізація — це шлях саморозкриття, що  веде в екзистенціальні глибини до Суті людини, до її „Найпотаємнішого Ядра”, де відбувається її „Зустріч з Абсолютом”. [5, c.98 ]

Л.І. Антропова (1980), Н.Л. Кулік (1992) і К.Ч. Мухаметджанов (1992) розглядають у філософському аспекті самореалізацію особистості людини як джерело, що спонукає до пошуку „Сенсу Життя” і як чинник духовного зростання. Н.Л. Кулік бачить в самореалізації реальний процес перетвореннядіяльносних характеристик людини, її сутнісних сил у спосіб людського буття, в «світ людини», в наочний світ людської культури. Творча самодіяльність людини як обов’язковий компонент самоактуалізації в цьому аспекті виступає як спосіб самоздійснення особистості, як внутрішній зміст цієї діяльності і єдино гідний людини і суспільства спосіб буття.

Розглядаючи  розвиток категорії самоактуалізації в розрізі напрямів і психологічних шкіл, можна відокремити чотири провідні теорії розвитку особистості – московської діяльносної школи, що була представлена версіями А.Н.Леонтьєва і Л.І.Божовіч, ленінградської школи, ідеї якої були сформульовані в роботах Б.Г.Ананьєва і В.Н.Мясищева [3, c.272], грузинської школи, що бере свій початок в роботах Д.Н.Узнадзе, і пермської школи В.С.Мерліна [64, c.25]. На сьогоднішній день доводиться констатувати, що після смерті Б.Г.Ананьєва і В.Н.Мясищева прогрес у розвитку їх ідей учнями, які почали продовжувати розробку в області теорії особистості був незначним [67, c.48-53]. У грузинській школі в 70-80-е рр. в роботах перш за все Ш.Н.Чхартішвілі, Ш.А.Надірашвілі і Н.І.Сарджвеладзе були намічені цікаві спроби інтеграції ідей Д.Н.Узнадзе з іншими підходами до розвитку особистості; на жаль, майже нічого не відомо про розвиток цих ідей в останнє десятиліття. Ідеї В.С.Мерліна знайшли своє відображення в оригінальній концепції метаіндивідуального світу Л.Я.Дорфмана. Нарешті, в руслі діяльнісного підходу після смерті А.Н.Леонтьєва і Л.І.Божовіч теорія особистості продовжувала і продовжує бурхливо розвиватися багатьма авторами, в числі яких А.Г.Асмолов, Б.С.Братусь [15], Ф.Е.Василюк, Д.А.Леонтьєв [49, c.100-109], А.В.Петровський, В.А.Петровський, В.І.Слободчиков [107, c.29-54], Е.А.Субботський та інші [7; 17; 77].

П.І. Підкасистий (1998) пише, що в сучасній педагогіці розвиток людини розглядається як процес, детермінований внутрішніми суперечностями, психофізичними особливостями індивіда, соціальними ситуаціями, що є особливим поєднанням внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов; мірою його власної активності, спрямованої на самовдосконалення, участь в діяльності і спілкуванні. „Першоджерелом” активності людини він вважає „ті внутрішні суперечності між досягнутим і необхідним рівнем розвитку”, які людина переживає при необхідності знайти і реалізувати вірне і ефективне рішення в різних проблемних ситуаціях свого життєвого шляху.[81, c.78].

И. Підкасистий, Л.М. Фрідман [115, c.83] і М.Г. Гарунов (1999) пишуть, що потенційні можливості людини можуть виявитися і реалізуватися лише при раціональній самоорганізації учбової діяльності, яка не пов’язана прямо з рівнем розвитку пізнавальних  здібностей. Суть процесу самоактуалізації в освітньому просторі ці автори бачать в передачі, трансляції  від вихователів до виховуваних способів, методів і шляхів, за допомогою яких людина може стати тим, ким вона може стати. В.І. Слободчиков і Е.І. Ісаєв (1995, 2000) розглядають особистість людини з філософсько-антропологічної позиції як самозвеличення, персоналізацію, самовизначнення серед інших, для інших, і лише таким чином – для себе. У цьому сенсі самоактуалізація є процесом становлення людини як суб’єкта власної життєдіяльності і вимагає освоєння норм і способів людської діяльності, правил гуртожитку, основних сенсів і цінностей, які регулюють суміснежиття людей в суспільстві.

В акмеології (Б.Г. Ананьєв, А.А. Бодальов, А.А. Деркач, М.І. Дьяченко,    Н.В. Кузьміна і ін.) досліджуються закономірності, тенденції, умови і чинники, що впливають на самоздійснення людиною свого творчого потенціалу в процесі професійної діяльності[4, c.52; 34, c.101]. Акме розглядається як вершинна, пікова крапка в творчому саморозвитку людини, в якій якнайповніше виявляється її зрілість як особистості, суб’єкта діяльності і індивідуальності.

Велику роль у розвиток вихідних ідей психології розвитку та самоактуалізації особистості внесли роботи С.Л.Рубінштейна, К.А.Абульханової-Славської і Л.І.Анциферової, оригінальний підхід І.С.Кона [2, c.27-48; 38, c.66].

Напрямок самоактуалізації і свободи  особистості не відноситься до числа традиційних тем академічної психології. Складність, філософська «обтяженність» цієї проблеми, небезпека відходу від наукового аналізу в публіцистику є причиною того, що вона стала входити у поле зору психології лише з початку 40-х рр. нашого сторіччя, починаючи з класичної праці  Е. Фромма (Е. Fromm) «Втеча від свободи»[116] .

Одне з важливих місць в розвитку вітчизняного самоактуалізаційного напряму посіла учбова хрестоматія з психології особистості М.М.Бахтіна, зокрема, його слова про те, що «…істинне життя особистості скоюється немов би в крапці… неспівпадання людини з самою собою, в точці виходу її за межі всього того, де вона є як речове буття, яке можна підглянути, визначити і передбачити поза її волею, «заочно»[11, c.381-393]. Правда про людину в чужих вустах, не звернена до неї діалогічно, тобто заочна правда, стає  брехнею, що принижує і умертвляє її»[90, c. 255-256]. Тож, вітчизняна психологія, що зробила так багато для розрізнення понять «індивід», «особистість», «характер», «індивідуальність» і т.п., залишила осторонь таке важливе і принципове питання для психологічної науки, як самоактуалізація.

Небезпека впровадження такого беззастережного трактування була помічена А.В.Петровським, який стверджував, що якраз при опорі на «речове буття», тільки приймаючи його реалії, можливе об’єктивне пізнання та розвиток особистості, в тому числі і «діалогічне проникнення в її глибини»[77, c.57]. Так, з точки зору психолога, особистість можна розуміти як особливий психологічний інструмент або ж знаряддя, що повинне служити людині, як і інші психологічні знаряддя і інструменти. Таким чином напрям розвитку особистості за школою Леонтьєва не зводить дане поняття до інших вимірювальних конструкцій, вважає його не самодостатнім, а таким, що несе у самому собі  кінцеве значення.

Тим часом те, про що говорить і на чому наполягає російський дослідник М.М.Бахтін, відноситься перш за все до загального поняття «людина» [11,c. 381-393, 429-432].Зокрема, він пише: «Людина ніколи не співпадає з самою собою. До неї не можна застосувати формулу тотожності: А є А»[90]. Ці слова цілком узгоджуються з розумінням людини як безмасштабної істоти, що трансцендує свої межі, непіддатливим кінцевим визначенням і т.п. Це підтверджують слова  німецького філософа І.Гердера: «людина є першим вільновідпущеником природи», — оскільки остання, щоб дарувати людині свободу, вимушена залишити її без захищаючих і підтримуючих інстинктів, тобто систем автоматизованих дій, що розвертаються у відповідь на пускові подразники. Формування і самобудівництво людиною себе, сама здатність і можливість такої самопобудови передбачає наявність якогось психологічного знаряддя, органу, що постійно координує і спрямовує цей небачений процес, який  не має аналогів в живій природі. Цим органом і є особистість людини [14, c.59].

Лінія етичної психології, яку розробляли Лазурській А.Ф [46], Неймарк М.С.[70], не замикає особистість в самій собі, не робить її існуючою заради себе самої і свого зростання, але дає певне розуміння суті людського розвитку, що знаходиться у зовнішній оболонці, для досягнення якої саме вона є необхідним і унікальним інструментом.

Християнська психологія має на увазі визнання абсолютних підстав моральності, свідому орієнтацію на християнський образ людини, християнське розуміння його суті і розгляд розвитку як шляху проходження, наближення до цього образу (якщо йдеться про аномалії, ухилення від цього шляху, про способи їх коректування)[69]. Так Братусь Б.С. посилається на В.П. Зінченка і Е.Б.Моргунова, які після ретельного критичного аналізу різних видів медіаторів духовного зростання  визнали: «Та все ж Августин мав рацію, кажучи, що істинним медіатором є Боголюдина… Для нас вона істинна, тому що саме Боголюдина улюднює і одухотворяє всю решту медіаторів»[37, c.270].

Але якщо логічно та послідовно ототожнити попередні надбання  дослідників, то неможливо не відзначити, що в кінцевому рахунку вся історія цивілізації зводиться до прагнення людини зрозуміти сенс існування, одночасно проявляючи всі свої можливості та розширюючи діапазон знань і вмінь. Власне, в пошуках витоків розвитку психологічних ідей щодо самовдосконалення виокремлюється філософський напрямок, що має виняткове, безцінне значення для всієї культури людства. Його основою  стало уявлення про ідеальну, нематеріальну природу душі, а також базування на давньосхідних  релігійних доктринах про безсмертя душ та їх безкінечне перевтілення і залежність від карми. Адже, проводячи аналогію, в психологічному аспекті карма веде та контролює постійний процес самовдосконалення, котрий повинен завершитись звільненням. За східною ідеологією шлях до звільнення полягає через добрі справи, думки, в результаті чого почуття прославляє людський дух, постійна робота над собою сприяє просуванню на шляху до злиття з Абсолютом (Брахманом – в індуїзмі, Буддою – в буддизмі, Озірісом – в Єгипті). Звідси 550 перевтілень Гаутами – 4 рази в вигляді Мага-Брами, 20 разів у вигляді дев Секри плюс мавпа, слон, риба, древісний дух. Давня Греція – чотири втілення Піфагора, які він начебто пам’ятав: Євфорб, Гермотим, півень, верблюд. Там же Діоген Лаертій, який пам’ятяв майже п’ять своїх перевтілень.

Низка грецьких філософських шкіл підтримувала концепцію карми та перевтілення і винайшла для цього явища власну назву – „метемпсихоз”.   В першу чергу дану концепцію підтримали прибічники шкіл орфізму та піфагорійці (VI ст.. до н.е.). Концепцію реінкарнації підтримали представники орфіко-піфагорійського напрямку, зокрема, такі вчені-філософи як Піндар, Емпідокл, Сократ, Платон та представники неоплатонівських шкіл.  Схожі ідеї зустрічаються і в скандинавських сагах. Саме такі підходи властиві містиці іудаїзму, сірійським суфіям тощо. Ілюстративним висвітленням даного підходу є висловлення східного мудреця Джагалдіна Румі (1207-1273), який писав, що „я помер в тілі мінералу, я народився рослиною, я помер в тілі рослини, я вже з’явився в тілі тварини, я помер в тілі тварини і став Людиною. Чому ж я повинен боятися смерті? Якщо смерть мене знищувала?”  [147].

Проте, на сьогоднішній день концепція перевтілення має підтримку і в сучасній науці. Прикладом того є метод гіпнорегресивної терапії, який використовують як засіб для лікування різноманітних маній, фобій та інших деструктивних станів.

Вперше ідея самоактуалізації отримала концептуальне оформлення в працях Курта Гольдштейна.  Він виступав, з одного боку, проти домінуючого в сучасній йому біології та психології принципу гомеостазу, зняття напруження як основної рушійної сили поведінки, а з іншого боку, проти елементаристського підходу до живого організму в цілому, — саме цей принцип цілісності згодом запозичили у дослідника прибічники гельштат-психології. Організмом, відповідно до Гольдштейна, керує тенденція людини максимально повно актуалізувати закладені в нього можливості, таланти, власну „природу”[25].  Гольдштейн протиставив ідею самоактуалізації як єдину потребу живого організму постулюванню багатьох приватних „так званих потреб”. Він пов’язував відтворення закладених в індивіді тенденцій до актуалізації з неминучим конфліктом із силами зовнішнього оточення. Нормальний та здоровий організм, проходячи актуалізацію, долає перепони, що породженні через зіткнення із перешкодами світу. Згодом, в процесі еволюції власного концептуального підходу, Гольдштейн перемістив акценти з біологічної актуалізації на сутнісну реалізацію людини. Дослідник неможливість самореалізації представляє одночасно як чинник та головний наслідок душевних хвороб  [30, с. 149-153].

Багато спільного з ідеями Гольдштейна міститься в концепції „прагнення до самоактуалізації” Карла Роджерса. Під прагненням до самоактуалізації Роджерс розглядає властиву всім живим організмам спрямованість. Як зазначає дослідник, „прагнення до росту, розвитку, дозріванню, тенденцію проявляти та активізовуати всі здатності організму в тій мірі, в якій ця активізація сприяє розвитку організму або особистості.” [144] .

Недирективна або, за іншим визначенням, клієнт-центрована терапія, розроблена Карлом Роджерсом, виявила значний вплив на психотерапію, дякуючи тому, що представляла собою радикальний відхід від теорії і практики психоаналізу, дозволяючи індивідууму самостійно визначати шлях до свого видужання і найбільш повного вираження самого себе. При такому підході психотерапевт займає роль консультанта, а не керуючої інстанції, і пропонує клієнту власне сприйняття, чесність та розуміння, що дозволяє останньому подолати соціальні перепони на шляху власного росту. Саме клієнт, а не терапевт, наділений інтуїцією, що безпосередньо стосується його власного росту. Теорія особистості за Роджерсом припускає наявність „феноменального поля”, яке складається з загального життєвого досвіду індивіду. Однією з областей даного поля є „Я”, що містить в собі ставлення власне до себе і до інших людей, а також сформовані на засадах цих відносин цінності. „Я” постійно оцінює різноманітні області феноменального поля і є найбільш здоровим тоді, коли знаходиться у відповідності з „ідеальним Я”, тобто коли „Я”, яким би воно хотіло бути, максимально співпадає з тим, яким є реально   [143].

Теорії особистості за Генрі Маслоу, Гарднером Мерфі, Джорджем Келлі та Абрахамом Маслоу також зробили важливий вплив на розвиток гуманістичної психології.

Зокрема, Маслоу не виступав проти психоаналітичної теорії особистості настільки різко, як це робив Роджерс, проте він хотів додати до неї більш світлу та здорову сторону [135]. Науковій громаді він запропонував теорію мотивації, яка отримала широку популярність та плідно викладалась у всіх вступних курсах психології, а також в літературі, присвяченій темам мотивації та особистості. В даній теорії була запропонована ієрархія вроджених людських потреб: фізіологічні потреби, такі як голод, спрага і секс, потребують задоволення першочергово. Далі згадані потреби в безпеці та захищеності; наступним є потреба в коханні та почутті приналежності; і, нарешті, самоповага – сприйняття та повага власного „Я”. Лише після того як ці „потреби у поповненні дефіциту” задоволені, може бути реалізований найвищий потенціал людини. На думку дослідника, власне така реалізація свого потенціалу і є самоактуалізацією [134].

Для одного індивідуума самоактуалізація може виразитись в області мистецтва, для іншого — в науці, а для третього – в підкоренні гірських вершин. Маслоу вважав, що самоактуалізовані люди є найбільш здоровими і що вивчення цінностей цих людей може привести до формування науково обґрунтованої універсальної етичної системи. За думкою дослідника, така система могла б включати цінності: істина, добро, краса, веселість, справедливість та радість [61,c.49-53].

 Ті, кого можна назвати самоактуалізованими людьми, досягають „вершинних” або ж „пікових переживань”, в яких вони піднімаються над своїм звичайним рівнем буття, знаходять свої найвищі таланти і стають єдиними з космосом, живучи повноцінним життям тут і зараз, переживаючи ейфорійне блаженство. Ті, кому не вдалося досягти само актуалізації, стають невротичними, хворими та позбавленими аутентичності.

Видатний англійський дослідник К. Роджерс, зупиняючись на проблемі досягнення автентичності, підкреслював, що остання повинна стати метою кожного індивідуума, тобто це є пряме слідування своїм власним шляхом, а не сліпе слідування чужим вказівкам [94, c.140].

Отже, у кожної людини є своє „істинне Я”, або  внутрішня сутність, – це і є аутентичність, яка вже достатньо розвинута та зрозуміла індивідууму. Проте, можна говорити, що потреба в самореалізації у такому випадку відпадає. Щоб досягти аутентичності або ж самоактуалізації, на думку К. Роджерса, людина повинна активізувати свою особистість, живучи у згоді зі своєю внутрішньою сутністю. На нашу думку, це скоріше питання розкриття свого „істинного Я”, ніж його утворення [143].

Дуалістичність поглядів щодо теорії і практики самореалізації відзначив науковець Нехер (1992), який, зокрема, у своїх наукових працях чітко вказував на те, що „якщо біхевіористи традиційно заявляли, що „ви зможете стати ким забажаєте, і ми покажемо вам, як це зробити”, то Маслоу стверджував: „ви зможете стати лише тим, чим вам дозволить стати ваш природний потенціал і нічим іншим” [141].

Для Абрахама Маслоу ідея самоактуалізації стала глибоким та комплексним питанням не лише у розрізі теорії особистості, але і в цілій філософсько-світоглядній системі. Теорія А. Маслоу розпочалась з емпіричного узагальнення та об’єднання особливого типу людей – самоактуалізованих особистостей, які, за оцінкою дослідника, складають лише 1 % населення та представляють собою взірець психологічно здорових та таких, що  максимально виразили людську сутність особистості. Проте, А. Маслоу визнавав наявність прагнення до самоактуалізації у більшості людей, більш того, дослідник визнавав здатність більшості індивідуумів до самоактуалізації [135].

 Невтішна реальність тлумачилась А. Маслоу частково тим, що багато людей не усвідомлюють власного потенціалу і не розуміють користі самовдосконалення.  До того ж соціальне та культурне оточення часто придушують тенденцію до актуалізації певними нормами та своїм ставленням до якоїсь частини населення. Так, ілюстративним прикладом висловленої думки можуть служити  культурні, а за своєю суттю – штучні, стереотипи мужності та жіночності. Виходячи з цього, актуалізація найвищих потенціалів у загальному сенсі можлива лише при сприятливих умовах. Або, іншими словами, людям необхідно, так би мовити „сприятливе” суспільство, в якому можна розкрити свій людський потенціал найбільш повною мірою. На думку Маслоу, жодне суспільство в історії людства не надало максимальної можливості для самоактуалізації всіх його членів. Відповідно до концепції Маслоу, вирішення поставлених проблем потребують глобальних культурних та політичних трансформацій [134].

Відповідно до уявлень гуманістичної психології, всі люди знаходяться в процесі безперервного становлення, реалізуючи тою або іншою мірою можливість стати такими, якими їм дозволяють стати їх таланти. Вони обирають свій життєвий шлях і приймають на себе відповідальність за свої вчинки та за свої досягнення в житті. Для того, щоб досягти всього, на що вони здатні, люди повинні стати функціонально автономними за теорією Олпорту [109,c.210] або самодостатніми та центрованими за теорією Мея [139].

Відповідно ж до теорії Маслоу, „Я” має досягти спонтанної інтеграції і згодом зайнятись актуалізацією власного потенціалу через особистий „інстинктоїд”, який підштовхує людину вперед. Інстинктоїд – це біологічний потенціал, який індивід відкриває в собі і доводить до актуалізації через творчі процеси [62, c.49].

Відрізняються від біологічної характеристики актуалізації погляди сучасного дослідника Мея, який стверджує, що процес становлення відбувається не через біологічні механізми, а через протистояння тривогам, що виникають в умовах людського існування, і самоусвідомлення, що викликано цим процесом  [137, c.140-456].

Корифей теорії самоактуалізації К. Роджерс припускав, що в основі людської природи лежить добро і при наявності відповідних можливостей така природа здатна реалізувати свій внутрішній потенціал росту [96, c.312].

Такі ж позиції займав і А. Маслоу, який вірив у доброякісність людської природи і в те, що при сприятливих умовах самоактуалізація повинна відбутись [63, c.189].

На противагу К. Роджерсу та А. Маслоу, теоретик і практик психології Мей, погляди якого сягають своїм корінням до екзистенціоналізму, вважав зло та стурбованість разом із добром визначальними факторами буття, аутентичності, вибору та сенсу [139].

Заслуговують на особливу увагу наукові праці Девідсона, який констатує наявність двох підходів щодо того, як дана система виділяє людину з ряду інших істот [129]. Один з підходів бере свій початок зі світського гуманізму, де використовується ідея еволюційного розвитку, щоб підняти людину на щабель, якісно відрізняючийся від положення тварин. Світський гуманізм тісно пов’язаний з філософською наукою та іншими нерелігійними джерелами. Відповідно до цього підходу, люди створюють Бога за своїм образом і подібністю, а не навпаки, і будь-яке покращення становища людини може бути лише результатом людських зусиль, а не походити від Бога або богів.

Люди наділені здатністю створювати власну етику, цінності і філософію життя і будуть робити цю справу, якщо не зустрінуть на своєму шляху перешкод з боку догматизму та “авторитетів”.

Інший підхід, трансперсональної психології, вказує на різницю людини в духовності: „людські істоти представляють собою втілення Божественного, створенні за образом та подібністю Творця, а тому займають особливе місце у відношенні до всіх інших тварин, дякуючи своєму потенціалу до просвітництва” [142, c.146]. Варто відзначити, що цей підхід бере свій початок в містицизмі, неоплатонізмі та східних релігіях.

У 1968 році професор А. Маслоу спрогнозував появу „трансперсональної, транслюдської” психології, яка буде сконцентрована на „космосі, а не на людських потребах та інтересах, як „Четверта психологія”, що стала б найвищою сходинкою у порівнянні з „Третьою силою” гуманістичної психології [60].

1.2.  Проблема дослідження шляхів самоактуалізації

В процесі формування гуманістичної психології та її концентрації на питаннях саморозвитку з метою індивідуального розвитку, дослідник А.Маслоу та його колега Е. Сьютич відійшли від дослідження проблем гуманістичної психології, щоб більш плідно займатись питаннями духовності, яка стала каталізатором зміни стану свідомості та стимулювала внутрішній досвід, базований на трансперсональній психології, що, в свою чергу, за переконаннями дослідників, „присвячена вивченню граничних людських можливостей, об’єднуючої свідомості, пікового досвіду, екстатичних станів, містичного досвіду та самотрансценденції”   [149].

Для самотрансценденції характерним є зв’язок з індуїзмом, іудаїзмом, християнством, суфізмом (персидсько-іранська ісламська секта), шаманською свідомістю, трансценденталізмом Емерсона, неоплатонізмом, парапсихологією, ісламом, буддизмом та іншими джерелами містицизму.  Крім того, вона використовує різноманітні техніки медитації як засіб контролювання „стану свідомості”.

Прибічник розвитку окультного елементу в теорії самоактуалізації вчений Тарт  досить активно пропагував свою позицію в середовищі науковців та прагнув встановити її зв’язок з суфізмом та іншими формами містицизму [149, c.163].

Відповідно до позиції цих дослідників, Віца та Модесті, які є прибічниками руху „Нью Ейдж”, що в свою чергу виступає за тісний зв’язок економіки з трансперсональною психологією, вважають, що традиційна релігія та філософія не лише не виправдала покладених на них очікувань, але є одним із джерел проблем. Прибічники даного напрямку прагнуть революціонізувати суспільство за допомогою містицизму або спіритуалізму, засновуючи низку своїх організацій у всьому світі з метою встановлення нового світового співтовариства. Певною мірою ідеї даного напрямку досягли успіху у розповсюдженні альтернативної або холістичної медицини і перейняли на себе роль лідера в русі за людський потенціал, „в якому приховування власного внутрішнього потенціалу є джерелом позитивної особистісної інформації” [124, c.47].

На сьогоднішній день межі цього руху постійно еволюціонують за мірою того, як розвиваються нові вірування та ритуали. Проте, щодо їх еволюції можна висунути певні загальні положення, такі як:

- Все існуюче єдине, чи то є Бог, чи людина, чи неживий предмет;

- Все існуюче є Бог;

- Людина – це Бог;

-Людина може усвідомити ці істини шляхом внутрішньої трансформації, що веде до космічної свідомості, самореалізації, просвітленню, дякуючи технікам, яким можуть навчити послідовники „Нью Ейдж”;

- Космічна єдність – це основоположний принцип всіх релігій;

- Усвідомлення всього цього принесе людям мир та благо.

Трансперсональна психологія стала складовою частиною контркультури, яка виникла у зв’язку з розповсюдженням психоделіків і протестами проти в’єтнамської війни. Гуманістична психологія та контркультура зародились практично одночасно – в 60-х роках. В 1969 році багато вчених неоднозначно стверджували, що контркультура має низку переваг над гуманістичною психологією. В свою чергу плеяда науковців визначила певні фактори, що вплинули на такий перебіг подій [147, c.81]. Це:

  • Самореалізація індивідууму через відрив від турбот про інших людей;
  • Віра про здатність людей до самовдосконалення при ігноруванні соціально-політичних умов;
  • Акцент на саморозкритті у поєднанні з заохоченням до короткострокових інтимних зв’язків та зневага до довготривалих стосунків;
  • Потурання собі у всьому на даний момент, ігноруючи майбутнє та довгострокові цілі;
  • Прагнення до отримання термінового задоволення, включаючи наркотики і секс;
  • Приниження ролі науки та раціонального підходу поруч з захопленням окультизмом.

Одночасно з розвитком трансперсональної психології широке розповсюдження отримали „тренінг сензитивності” та „тренінг особистісного росту”, що включають такі методики, як групова терапія оголених, фізичні обмеження під час „стимуляції” та різноманітні „чуттєво-сенсорні” процедури. Варто наголосити, що дані техніки відомі під низкою різних назв, наприклад, Z-процес, терапія прив’язаності та редукція гніву. Аналізуючи постійно наростаючий вплив трансперсональної психології, англійський вчений Сміт констатував, що „рух гуманістичної психології став віддалятись від людського, звернувшись до пошуків надприродного та божественного, під тиском трансперсоналізму гуманістичний напрямок психології втратив з поля зору кінцеву людяність повсякденного життя у гонінні за невиразною нескінченністю”  [147, c.83].

 Нарешті, дослідник прогнозує існування двох течій, які зможуть продовжити та розвити принципи трансперсональної психології. Це:

а) відродження холістичних підходів до особистості, які можуть посісти місце ситуаційних підходів, та

б) підходи щодо індивідуального розвитку в процесі життя, які враховують діалектичні відносини між людьми і змінюються в ході історії соціальними умовами їх життя [147,    c.129].

Отже, підхід різних шкіл і напрямків психології претендує на статус смислових концепцій особистості, її особового зростання. З одного боку, психологічне зростання — це послідовне задоволення  більш «високих» потреб. Рух до самоактуалізації не може початися, доки індивідуум не звільниться від домінування нижчих потреб, таких як потреби в безпеці або пошані.  Проте, з іншого боку, не можна піддаватися спокусі прийняти викладені концепції за найвищий пояснювальний принцип в психології самоактуалізації  особистості. Існують такі форми поведінки і сторони психічної реальності, які практично неможливо пояснити із смислових позицій.

Внаслідок того, що наш підхід базується на  вірі в здоров’я і добро в людській природі, ми не ставимо перед особистістю задачу подолання неприйнятних інстинктів та імпульсів. Ціннісна система самоактуалізованої людини представлена головним чином цінностями унікальними та ідиосинкратичними для певного індивіда, які  безпосередньо відображають його характер [61]. Тому ми можемо говорити  про  те,  що  ціннісна  система самоактуалізованої  людини є швидше експресивним, ніж функціональним  феноменом. Цей висновок не вимагає доказів, він справедливий  вже за визначенням.

1.3. Галузі практичного застосування

1.3.1.  Психотренінги потенціалу, що актуалізується

На сьогоднішній день в психологічній науці розроблено досить багато форм  психокорекції, які об’єднуються прагненням проводити психологічну роботу з врахуванням позиції клієнта  та займати позаоціночну позицію, проте джерело змін варто відшукувати в самому клієнті.

Основними чинниками для зміни та еволюції форм психокорекції стали наукові праці А. Маслоу та К. Роджерса. Зазначені науковці припускають, що кожна людина має власний біологічний потенціал, який потребує лише підтримки та забезпечення можливостей для самоактуалізації, розкриття своїх творчих здібностей та росту [144, c.90].

Аналізуючи наукові надбання А. Маслоу та К. Роджерса, варто зазначити, що їх підхід має оптимістичні риси, бо розглядає людину як носія позитивного радісного першоджерела, в якому превалюють тенденції до добра. Отже, корекція може приймати різноманітні форми та продовжувати розвиватись в міру того, як її засновники удосконалюють методи своєї роботи, а нові послідовники даного підходу осягають та реалізують ідеї засновників.

Для об’єктивного та комплексного розуміння теми роботи варто зупинитись більш детально на  основних психологічних підходах.

Клієнт-центрований підхід. Запропонована К. Роджерсом не директивна, тобто клієнт-центрована терапія, стала найбільш ранньою формою терапії даного напрямку. Не дивлячись на те, що в класичній формі на сьогоднішній день згадану терапію майже не практикують, вона виконує місію джерела натхнення, дякуючи філософії закладеній в неї.

Безпосередньо К. Роджерс запропонував використовувати в науковому обігу слово „клієнт” замість пасивного терміну „пацієнт”. Адже клієнта не лікують від хвороб, а дають йому можливість використати власні цінності та життєву орієнтацію для реалізації свого потенціалу. Для реалізації даного підходу абсолютно не потрібна історія хвороби, відсутнім є діагноз, не ведеться журнал проведених процедур, немає кушеток, немає інтерпретацій та будь-яких рекомендацій і приписів. В процесі спілкування між клієнтом та психологом у розрізі даного підходу нетактовними є прохання  та  питання  на  зразок: „Розкажіть,  будь ласка, більш детально про …”

В якості засобу, який дозволяє клієнту розвинути власне розуміння себе та активізувати процес росту, психолог лише перефразовує та повертає клієнту назад його власні твердження, часто у формі почуттів. З метою яскравої ілюстрації даного підходу вважається за доцільне навести уривок певного діалогу між клієнтом та терапевтом, що був викладений на сторінках наукових доробок К. Роджерса [143, c.56].

КЛІЄНТ: Мій батько злиться кожен раз, коли я хочу щось зробити на власний розсуд.

ТЕРАПЕВТ: Ви відчуваєте, що Ваш батько часто сердиться?

КЛІЄНТ: Ні, не дуже часто, але завжди, коли я хочу бути самим собою.

ТЕРАПЕВТ: Ви б хотіли робити те, що принесе Вам задоволення, не викликаючи гніву свого батька?

КЛІЄНТ: Так, саме цього я хочу.

ТЕРАПЕВТ: М-гм….

Коли клієнту нема чого сказати, психолог продовжує мовчати до тих пір, поки клієнт не почне говорити знову, роблячи наступний крок до свого саморозкриття. Отже, мовчазні паузи є складовою частиною терапевтичного процесу.

Евристичний підхід. Розробка методу евристичного дослідження, тобто орієнтованого на відкриття, належить вченому Мустакас [140]. Також, на виважену думку дослідника, цей метод є додатком до психокорекції, тобто на першій стадії встановлення контакту між психологом та клієнтом психолог формує атмосферу відкритості, довіри і свого роду взаємних симпатій. Саме на цій стадії визначається центральна тема або ж проблема, з якою в майбутньому слід працювати. На стадії занурення психолог проникає до внутрішнього світу клієнта, ставлячись до нього як до особистості і спілкуючись з клієнтом неупереджено, прагнучи зрозуміти позицію клієнта в цілому і в кожному окремому аспекті. На стадії інкубації з’являються моменти розуміння, при цьому не додаються певні зусилля щодо їх розробки. На етапі входження спеціаліст досить „легко проникає” в найбільш значимі компоненти, „перебуваючи в них” з метою усвідомлення найбільш важливих тем, так щоб сприяти розвитку найбільш глибокого розуміння. З часом відбувається розуміння, тобто психолог відшукує основні структури та теми і невідривно займається кожною з них, щоб більш глибоко та комплексно зрозуміти зміст останніх. Під час співпраці з клієнтом психолог пропонує останньому бачення ситуації у власній перспективі (у даному підході таке явище має власну назву „внутрішня система координат”), щоб клієнт міг оцінити наскільки позиція психолога співвідноситься з власною позицією клієнта.

Даючи оцінку розробленому евристичному підходу, в своїй академічній праці Мустакс стверджує, що „процес наближення до знань через використання внутрішньої системи координат та через діалог між терапевтом і особою, що проходить терапію, сприяє досягненню прориву в терапевтичних відносинах. Цей момент часто виявляється першим в житті людини, коли його повністю розуміють, і це розуміння співпадає з його власним… В якості терапевта я вербалізую знання, які  я отримав дякуючи „зануренню” та „входженню”, а особа, що проходить терапію піддає ці знання перевірці, розвиває та корегує їх. При цьому система координат особи, що проходить терапію, та терапевта приходять до певної відповідності” [140, c.111].

Психолог також використовує свою інтуїцію, базовану на попередньому досвіді. У разі, якщо інтуїція є хибною, то її можна відкоригувати, а коли вона є вірною, то це робить можливим здійснення рухів вперед, до більш змістовних характеристик. На думку Мустакаса евристична психокорекція „призводить до того, що людина відчуває зіткнення з власними творчими ресурсами, що дозволяє їй сформувати новий погляд на себе саму та на життя і дає змогу рухатись у напрямку аутентичності, самоефективності та здоров’я” [140,  c.124].

Більшість форм гуманістичної терапії – евристичні підходи в тому сенсі, що клієнтам допомагають розкрити свій власний потенціал і самостійно аналізувати його.

Емпіричний підхід. Даний підхід базується на тому, що під час спілкування клієнта та психолога останній переживає все, що переживав клієнт. Засновником емпіричного підходу є Марер [133, c.149], який описав чотири стадії даного процесу:

  1. Перша стадія,  метою якої є міцне та повне відчуття, що активізує „певні внутрішні переживання”. Вчений та прихильник емпіричного підходу Гендлін у своїх роботах описує спробу досягти переживання „сенсу, що відчувається” або ж „грані, що відчувається” в даній проблемі.
  2. Клієнт та психолог сприймають та відчувають всі барви внутрішнього досвіду та свого зв’язку один з одним.
  3. Клієнт звертається до внутрішнього досвіду та звільняється від своєї минулої особистості. Клієнт та психолог знаходять епізод з життя клієнта та разом переживають його з почуттям радісті.
  4. Клієнт переживає в якості нової особистості сцени свого майбутнього.

1.3.2. Напрямок становлення

Екзистенційно-гуманістичний напрямок психології має низку помітних характеристик. Зазначені характеристики більш тісно пов’язані з нераціональною поведінкою та несуть більш песимістичний погляд на людину, ніж напрямок, що припускає процес актуалізації біологічного потенціалу. Основні принципи даного напрямку будуються на тому, що суспільство дегуманізує людей через свої форми управління та ієрархічні бюрократичні структури, в результаті такої діяльності відбувається перешкода самоактуалізації особистості.

„Відчуження та спустошеність, — як стверджують представники даного напрямку, — як з’ясувалось, є досить широко розповсюдженими в нашій культурі, коли ми втрачаємо відчуття спільноти та традиції й прагнемо компенсувати їх за допомогою їжі, наркотичними експериментами, елітними предметами побуту, сексуальними експериментами та поп-спирітуалізму” [132, c.110].

Основне завдання даного підходу — вселити в клієнта відчуття, що він сам в змозі зрозуміти свої проблеми і вирішити їх. Проте, даний метод легко застосовувати у роботі з інтелігентними клієнтами та клієнтами, що мають грамотну розмовну мову, які готові обговорювати гострі питання і прагнути подолати їх. І, звичайно, досить важко працювати з тими клієнтами, що не мають попередніх характеристик, — у такому випадку діалог між клієнтом та психологом є довготривалим.

Аналізуючи даний напрямок психології, західноєвропейський дослідник Де Карвало так описує даний підхід: „звичайне усвідомлення речей і є процесом становлення. Однак усвідомлення себе – це становлення, яке приводить до самоактуалізації та автентичності. Становлення не є результатом актуалізації біологічної сутності за духом, як було у А.Маслоу або К.Роджерса, а продуктом інтенціональності „Я” – його співвіднесеності з речами. Процес усвідомлення себе може відбуватись або на індивідуальному або ж на культурному рівні. Індивідуальний рівень має серед своїх складових рефлексацію процесу становлення, при якій сам процес рефлексації змінює процес становлення, і цей процес продовжується у вигляді нескінченного циклу змін і становлень” [109, c.315].

Будь-яке усвідомлення становлення змінює статистичний процес становлення на динамічний процес самоактуалізації. Культурний рівень самоактуалізації включає рефлексію з власним „Я” характеристик культури і вибір серед тих можливостей, які надає культура. Даний процес можна порівняти з не-рефлексією та не-актуалізацією, коли „Я” стає компонентом культури або ідентифікується та ототожнюється з нею без дослідження та усвідомлення вибору, представленого індивідууму. Просте становлення в тому вигляді, як воно представлено в концепції Роджерса та  Маслоу – це  не лише статистичний процес становлення, але й саморефлексія, тобто динамічний процес, що веде до самоактуалізації або аутентичного становлення.

У даному випадку психокорекція спрямована на становлення у клієнта самоусвідомлення, в результаті чого він міг би знайти свій напрямок та позбавитись почуття безнадійності в житті. „Пацієнти повинні зрозуміти, — пише Де Каварло, — що їх життя це процес становлення, що вони приречені на те, щоб стати кимось і, якщо людина не зробить власний вибір, то або культура або субкультура, до якої вона належить, або хтось в її житті буде робити вибір за неї. Часто криза змушує клієнта по відношенню до неминучої, а іноді й страшної необхідності стати аутентичним індивідуумом, оскільки невдалий досвід приходу індивідуума до стану конфронтації зі своїм неаутентичним „Я” – це зіткнення, якого в іншому випадку не відбулось би” [ 109,  c.256-257].

Найбільш ефективною кризою є тривога щодо смерті, визнання неминучості власного знищення, оскільки це робить життя усвідомленим. Екзистенційно-гуманістична терапія вчить людину переводити себе з випадкового, неусвідомленого стану в аутентичний, усвідомлений стан, за яким перед людиною чітко та ясно постають його індивідуальні вибори. У даному випадку самоактуалізація відбувається тому, що „Я” є продуктом власної інтенційності.

Ретельно вивчаючи емпіричні дослідження К. Роджерса, що присвячені клієнт-центрованій терапії, інший дослідник Северин стверджує, що К. Роджерс „припускає абстракції, які явно суперечать екзистенційній філософії”  [96,  c.297]. Отже, представники екзистанційно — гуманістичного напряму вважають неприйнятними будь-які спроби оцінити ефективність психотерапії.

1.3.3. Гештальт-терапія

Засновник даного напрямку терапії є Ф. Перлс вважав, що основа „Я”–концепції базується на виявленні явищ самоприниження (self-denigrating), тобто продукті минулої болі та захисті від цієї болі [76 ].

В гештальт-терапії у клієнта не вимагають розповідати про свої проблеми, а також про пов’язані з ними особисті історії. Цей напрямок розглядає життя таким, яким воно є, ніж те, яким воно було або повинне бути. Психолог прагне посилити почуття клієнта, які останній відчуває в даний момент:

  • Якщо клієнт напружений, психолог драматизує це напруження;
  • Якщо клієнт тривожний – підсилює цю тривогу.

Психолог може попросити клієнта у своїх фантазіях посадити власну тривогу на пустий стілець і поговорити з нею. Згодом клієнт займає місце тривоги і відповідає від її імені. Якщо дружина не задоволена, як чоловік поводиться з нею, але уникає прямої конфронтації, то психолог пропонуює їй провести з чоловіком прямий діалог. Завдання, таким чином, полягає в тому, щоб перейти від розмови про буттєві проблеми до безпосереднього проживання цього життя.

До інших засобів, які використовуються у гештальт-терапії, там, де це доречно, відносять мистецтво, язик тіла, сновидіння, перебільшення мовних або рухових реакцій, вербальне вираження страхів та очікувань. Психолог може запропонувати клієнту піднятись і накричати самому на себе, придумати нові патерни (реагування), направити свою уяву в нове русло, свідомо відтворювати симптом або практикувати усвідомлення, тобто спробувати чисельні патерни поведінки. Психолог може виступати  і як учасник, і як спостерігач. В режимі спостереження психолог залишає поза спілкуванням власний минулий досвід і вступає в прямий контакт з клієнтом, піддаючи сумніву або ж віддзеркалюючи твердження та почуття клієнта. В режимі участі психолог ділиться з клієнтом своїми думками, почуттями та переживаннями.

У своїх дослідженнях Ф. Перлс прагнув сфокусувати увагу на тілесних відчуттях та різноманітних формах усвідомлення. Дані почуття конкретизуються одразу. Клієнт може розіграти дві протилежні характеристики своєї особистості: своє „Я” і будь-яке з різноманітних „не-Я”, походження частини яких, за твердженням Ф. Перлса пов’язано з іншими оточуючими в житті людьми, що стали невід’єними від даного індивіду. Діалог може мати місце між критикуючою частиною особистості та тією, що критикують, кожна з яких виголошує свої репліки з пустого стільця. Отже, у даному підході і клієнт, і терапевт є активними партнерами в терапевтичному процесі [76, c.455].

Перлс наполягав на тому, що ніяке „Я” не є істинним „Я”. Зокрема, дослідник констатував: „У нас багато „Я”, які змінюються в процесі зміни життя. Ми те, чим ми є тут і зараз, а не чимось статичним. Чисельні „Я” і багато людей, якими ми є, можуть бути інтегрованими і прийнятими нами, незважаючи на те подобаються вони нам чи ні”.

В процесі виявлення своєї власної „Я”–концепції клієнт починає приймати рішення і досягати більшої наповненості життя. При цьому було б доцільним розглянути питання сім’ї, школи, професійної діяльності, однак в центрі уваги залишається власна життєздатність клієнта і процес його життя. Клієнт повинен прийняти рішення щодо зміни аспектів поразки „Я”-концепції  і стати незалежним, здатним самостійно потурбуватися про себе. Старі та хворобливі уявлення про себе, що перешкоджають розвитку та  захисту, повинні поступитись місцем істинному потенціалу для самореалізації. З часом клієнт починає довіряти цим новим переконанням, які  дарують йому віру у самого себе.

Отже, розглянуті форми психокорекції в першу чергу сконцентровані на вивченні здорових та творчих людей, на збагнення та вивчення конструктивних, творчих проявів людської психіки, а тому будь-яка терапія працює головним чином завдяки активності клієнта, будь-які процедури або методики спрямовані на те, щоб допомогти йому взяти на себе відповідальність за своє життя. Те, що може запропонувати клієнтові психолог, це перш за все безпечне поле для роботи, в якому клієнт може вести бесіду та творчо розмірковувати, експериментувати та отримувати досвід, що означає — опрацьовувати нові перспективи, бачення та рішення. І, нарешті, психолог передає свій власний інтерактивний досвід та забезпечує зворотній зв’язок.

Р о з д і л  2

Дослідження рівня  самоактуалізації учасників тренінгової групи

2.1. Діагностичний інструментарій дослідження

Попередній огляд  аналітичних джерел різних психологічних напрямків  показує, що проблематика самоактуалізації  і аутентичності  особистості не займає пильної уваги певного числа дослідників.  Ті ж із них, котрі зосереджуються саме на цій поблематиці, виходять з постулату, що кожній людина притаманне початкове «істинне Я», або, як визначають деякі дослідники, «внутрішня сутність». Виходячи з цієї сутності, керуючись нею, особистість досягає аутентичності.

При цьому важливим фактором самоактуалізації є можливість невимушеного, вільного вибору, який  приводить  людину до збігу її «феноменального поля»  з   полем її «істинного Я». В даному випадку в параметри  вищого потенціалу людини, що включає такі цінності, як істина, добро, краса,  справедливість,  вільно  вписуються і фізіологічні потреби (голод, спрага, секс),  потреби в безпеці і захищеності, любові і відчутті приналежності, в самоповазі. З нашої точки зору, така самоактуалізована особистость перебуває в психофізичному просторі,  що переважає над повсякденними нормативами біосоціального  буття.  Вона  реалізує вищі здібності, властиві для людської істоти, і привносить в людське співтовариство нові еволюційні правила, які просувають його вперед.

Отже, категорію «вибір» можна визначати в двох напрямках. Перший з     них  — вимушений — характерний для психологічних концепцій, що проходять мимо ідей самоактуалізації:

  1. Первісно в світі присутнє щось  зовнішнє, потойбічне по відношенню до людини
  2. Всі людські бажання, задуми, вчинки викликані орієнтацією на оточуюче середовище, залежать від нього, є наслідком зіткнення з ним. Незалежно від того, як поводиться людина — бореться з обставинами або здається їм, намагається зрозуміти їх сутність або довести щось своє, — вона може самопроявитися лише у зв’язку з даними обставинами. Саме в такому процесі самовиявлення людина знаходить визначення свого буття. Стисло все це розкривається в формулі: ми – вторинні, ми – похідне від  середовища.
  3. Усвідомлення приреченості вищесказаного приводить до створення психофілософських доктрин і технологій, спрямованих виключно на пошуки ефективних методів виживання в матеріальній або духовній сфері. Кращими серед них вважаються ті, що орієнтовані на порівняно швидке і малотрудомістке досягнення даної мети, не ставлячи при цому під сумнів її саму. Проте, зримий кінцевий результат таких дій – завжди один: відхід з життя під невблаганним тиском обставин.

Тренінгові напрямки, що сповідують описаний принцип, орієнтують  у кращому випадку на розвиток тих або інших уже існуючих якостей особистості в цілях їх посилення, уточнення, виконання вузьких задач, поставлених  перед  собою людиною. Логічна будова і завдання таких тренінгів припускає, що  людина явно інформована в питанні, чого вона хоче досягти, до чого прагне дійти, керуючись не справжньою широтою всеосяжного знання, а своїми стартовими локальними установками. В результаті вона залишається в тому ж психологічному просторі, з якого виходить, і не досягає самоактуалізації.

Аналізуючи другий напрямок – вільного вибору, — характерний для психологічної школи самоактуалізації, визначаємо такі його складові:

  1.  Кожному індивідууму первісно властива спонука. Тобто, ще до того, як перед людиною можуть  виникнути якісь обставини, вона відчуває в собі внутрішнє відчуття — поштовх, імпульс до дії, не спрямованої до чогось конкретно.
  2. Визначення цих обставин виникае пізніше — як проекція початкової спонуки, його наслідок. Оскільки факт наявності обставин констатується людиною  лише з моменту  їх спостереження, вони сприймаються нею як своє похідне, вторинне по відношенню до себе.
  3. В результаті в свідомості її формується установка, що риси явищ, які спостерігаються даною особистістю, не можуть не повторювати  її саму. Отже, впізнаючи в них себе і не знаходячи у зв’язку з цим приводів для уточнень, корекціі своїх спосереженнь, людина автоматично створює умови, при яких опір її чеканням, діям з боку зовнішнього середовища не виникає. Оскільки ж не виростають бар’єри на шляху її самореалізації, не має й потреб у формуванні цілей виживання, боротьби за існування. Єдина мета, що керує  людиною — нескінченна творчість.

Саме такою ідеологією характеризується психотренінгова система «Симорон».

Розглядаючи механізми самоактуалізації, запроваджувані в цій системі, перш за все треба зупинитись на етапі проведення діагностичних заходів і виявлення початкового рівня самоактуалізації учасників тренінгу.

При діагностиці особистості необхідно враховувати її належність до тієї або іншої соціально-демографічної групи, її спрямованість і т.і. Таким чином, беремо до уваги психологічну і інтелектуальну нерівність учасників, не змішуючи її з їх соціальним статусом.

Зокрема, віковий фактор неодноразово відзначав у своїх працях Л.С.Виготський, акцентуючи відмінності, що виявляються при визначенні культурного віку людей. „Дві різні людини, що мають однаковий паспортний і інтелектуальний вік, проте, можуть належати до різних типів культурного або психологічного віку”, — констатував науковець на сторінках своєї монографії [27, c.611].

Результат психодіагностичних заходів буде точнішим, якщо  враховується “індивідуальна модель світу” кожної окремої людини, тобто система уявлень особистості, що склалася, “про навколишню дійсність, себе саму, свої відносини з цією дійсністю і навколишніми людьми”[108, c.235].

Український психолог Бурлачук Л.Ф., аналізуючи  методи психодіагностики, пише: “Сьогодні  психодіагностичним дослідженням властивий індивідуально-психологічний підхід, що склався  історично і довгий час реабілітовуючий себе” [20, c.25].

Методика попереднього дослідження механізмів самоактуалізації крізь психологічний тренінг, як відомо, включає в себе застосування таких соціально-психологічних методів:

  1. Спостереження
  2. Анкетування
  3. Тестування

Спостереження при діагностиці особистості характеризується як  корисний і інформативний метод. Не дивлячись на те, що він вимагає достатньо багато часу,  його результати  надійні і достовірні. Крім того,  у ряді випадків, спостереження є єдино можливим методом діагностики особистості. При зовнішній простоті реалізації цього методу, він вимагає певних  знань і навичок, як найскладніший  етап  аналізу одержаних даних.

Досліднику важливо враховувати та виділяти характерні особливості поведінки досліджуваного, його емоційних реакцій. При використанні цього методу в цільовій психотренінговій програмі «Симорон» аналіз результатів  спостереження за реакціями досліджуваного під час проведення тренінгових занять дозволяє зробити певні корисні висновки:

  • по-перше, можна визначити ступінь значущості теми даного заняття для людини;
  • по-друге – характерні особливості процесу сприйняття;
  • по-третє – основну спрямованість особистості;
  • по-четверте – належність до соціально-демографічної групи і т.і.

Дуже важливим в ході тривалого спостереження за досліджуваним є відзначення навіть незначних змін в поведінковій реакції на ті або інші подразники, що дозволяє визначити їх характер і спрямованість.

Втім, не дивлячись на ряд переваг методу спостереження, його використовування не гарантує стовідсотково вірні висновки, оскільки досліднику  не завжди легко  виключити свій емоційно-особовий компонент.

У нашому дослідженні метод спостереження використовувався в поєднанні з діагностичною методикою самоактуалізації — дослідження самоактуалізації за допомогою процедури тестування.

Перша спроба виміряти рівень самоактуалізації у такий спосіб належить учениці Маслоу Еверетт Шострем, що опублікувала в 1963 році опитувальник Р0І (Personal Orientation Inventory). До нього увійшли дві основні шкали особової орієнтації: перша (тимчасова), що показує, наскільки людина схильна жити в теперішньому, не відкладаючи на майбутнє і не намагаючись повернутися в минуле; і друга (опора або підтримка), що вимірює здатність особистості спиратися на себе, а не на очікування або оцінки інших людей. Крім того, було 10 додаткових шкал, що вимірюють такі якості, як самоповага, спонтанність, цінності буття, позитивність поглядів на людську природу і ін.

Опитувальник Е.Шострем був переведений і вдосконалений групою московських психологів, таких як Л.Я. Гозман, Ю.Е. Альошина, М.В. Загіка та М.В. Кроз, і опублікований в 1987 році під назвою «Самоактуалізаціний тест». У дослідженні первинного рівня самоактуалізації і аутентичності дослідники застосовували методику,  розроблену з врахуванням специфічних особливостей самоактуалізації в нашому суспільстві – САМОАЛ. Вона створювалася в 1993-1994 р., в її стандартизації і валідизації брав участь психолог В. Лазукін, а адаптував інший дослідник Н.Ф. Калін. Прагнення до самоактуалізації виражається в даній методиці конкретними пунктами опитувальника, що становлять 11 основних шкал, а саме:

  1. Орієнтація в часі
  2. Цінності
  3. Погляд на природу людини
  4. Потреба в пізнанні
  5. Креатівність (прагнення до творчості)
  6. Автономність
  7. Спонтанність
  8. Саморозуміння
  9. Аутосимпатія
  10. Контактність
  11. Гнучкість в спілкуванні

Також, з метою виявлення основних причин досліджуваних, що спонукали їх до самоактуалізації, було проведене  анкетування.  (Додаток 1)

Враховуючи, що кожна людина первісно наділена творчими задатками, здатністю до повної аутентичнності, самоактуалізації, метою проведення діагностичного дослідження  є  отримання даних про всі психологічні особливості особистості, які мають відношення до бажання самоактуалізуватися.

Успішне використання психодіагностичних методів перебуває в прямій залежності від здатності експериментатора сформувати адекватне, неупереджене відношення до особистості досліджуваного і при необхідності застосувати ті методи, які дозволять найточніше і об’ємніше виявити його індивідуально-психологічні особливості. Не дивлячись на те, що використовувана в нашому дослідженні методика діагностики неодноразово проходила апробацію, необхідно пам’ятати, що  вона  має ступінь погрішності, оскільки  не можна вважати, що прояви психіки достатньо вивчені і піддаються математичній обробці. Психодіагностичні методи є лише допоміжним інструментом при формуванні індивідуально-психологічних висновків.

У дослідженні брали участь 170 досліджуваних: 124 жінки і 46 чоловіків.

Дослідження проводилося поетапно.

1 етап: розробка  програми самоактуалізації «Симорон»

2 етап: попереднє психодіагностичне  вивчення рівня прагнення до самоактуалізації особистості (на базі школи «Симорон»)

3 етап: апробація розробленої програми на базі школи «Симорон»

4 етап: контрольне психодіагностичне вивчення рівня прагнення до самоактуалізації

6 етап: вивчення ефективності проведеної роботи, аналіз, узагальнення даних дослідження.

7 етап: літературне оформлення дисертації.

Отже, згідно вищевикладеної програми  нами було проведено дослідження.  Для встановлення  динаміки рівня самоактуалізації членів тренінгової групи було проведене первинне або констатуюче психодіагностичне дослідження особливостей самоактуалізації членів тренінговой групи, тобто, до проведення тренінгової програми.

2.2. Результати дослідження особливостей    самоактуалізації членів тренінгової групи

Проведення опитування здійснювалось за допомогою анкетних запитань. Перед початком тренінгових занять на спеціально організованій зустрічі в школі “Симорон” учасникам було запропоновано відповісти на запитання анкети, з метою збору інформації, необхідної для вдосконалення змісту тренінгових занять та виявлення первинного рівня самоактуалізації та причин, які привели індивідуума на тренінг.

Анкета складається з 6 запитань, що носять відкритий характер. Питання №1 спрямоване на те, щоб виявити мотивацію, тобто основні  мотиви, які дали поштовх для прийняття участі в тренінгу школи “Симорон”. Наступне питання спрямоване на виявлення життєвих  побажань та цілей респондентів. Метою  цього питання було встановити основні групи результатів, які бажають отримати респонденти від участі в тренінгу. Метою питання №3 є встановити середні показники окремих груп респондентів, які цікавились та брали участь в інших духовних, психологічних або езотеричних тренінгах, школах і т.і. для виявлення думки про результати, надбані в даних школах. Останнім блоком питань, що розташовані за номерами  №4, №5, №6 респонденти давали відповідь на питання щодо соціально-демографічних даних про себе: стать, вік, соціальний статус, з метою встановлення середніх показників соціальних та демографічних  категорій людей, які  проявляють  бажання до самоактуалізації та подальшої динаміки їх розвитку.

Після проведення дослідження ми проводили  статистичний аналіз отриманих даних за домогою критерію Розенбаума та критерію знаків.

Аналіз отриманих результатів

Професійна належність респондентів різна. (Додаток 2). Найбільш високий відсоток звернень респондентів економічних професій (24,1%), і далі за шкалою зменшення респонденти розташувались наступним чином: не працюючі – 18,2%, працівники сервісного обслуговування – 14,7%, освітніх установ – 10%, інженери – 8,2%, працівники медичних професій – 5,2%. Загалом – 86,8%. Всі, хто не увійшов до цього складу (13,2%), є представниками інших різних професій.

Віковий ценз респондентів відображено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.

Показники вікового цензу респондентів

Віковий показник
(роки)

Кількість досліджуваних

%

До 30

33

19,8

31-40

58

33,9

41-50

37

21,7

51-60

26

15,3

61 і старше

16

8,9

Віковий діапазон респондентів коливається в дуже широких межах — від 13 до 67 років. У процентному відношенні переважають слухачі від 31 року до 40 років (33,9%). Дещо менше слухачів (21,7%) –  люди, чий вік  варіюється від 41 до 50 років. 19,8% слухачів – люди у віці від 13 років до 30 років. Співвідношення респондентів в межах 51- 60 років складає 15,3% . Всього 8,9% припадає на частку респондентів у віці від 61 і вище.

Таким чином, можна констатувати, що найбільшу зацікавленість до проблем особистого розвитку та самоактуалізації виявляють люди віком від 31 до 40 років. Більшість з них  відвідували та брали участь в інших духовних, психологічних та езотеричних тренінгах, а також  займались в інших школах духовного розвитку (25%). (Додаток 3).

На наш погляд, це обумовлено тим, що людина даного віку, досянувши певних результатів в професійному та особистому житті, не відчуває повного розкриття своїх життєвих сил та творчих можливостей і шукає засоби, які допомогли б їй цей потенціал реалізувати. Респонденти, чий вік відповідає групі „до 30 років”, за переконанням автора, зацікавились школою „Симорон” у зв’язку з тим, що даний вік характеризується взагалі пошуком себе, свого місця в світі, соціальному середовищі, професійному та сімейному житті.

Серед причин, через які люди прийшли до школи „Симорон”, виділимо ті, які зустрічаються найчастіше. (Додаток 4)

Таблиця 2.2.

Основні чинники приходу респондентів до школи “Симорон”

№№

Причини

Кількість
людей

%

2

3 4

1

2

3 4

1

Цікавість

47 27,5

2

Пізнати нову інформацію

19 11,4

3

Змінити життя

25 14,9

4

Зрозуміти, дослідити, вивчити себе

31 18,3

5

Особисті проблеми

35 20,6

6

Полегшення життя

13 5,7

На першому місці у досліджуваних стоїть зацікавленість. Більшості з них прийшлася довподоби різнобічна інформація про школу (книги, статті в пресі, телепередачі, інтернет, враження друзів – випускників школи), що співпала з життєвими інтересами та намірами респондента. На другому місці стоїть тематика вирішення особистих проблем, на третьому – пізнання себе, свого життя, пошук свого життєвого шляху, далі — розкриття особливостей власної особистості, тобто прагнення людини бути краще, змінити своє життя, допомогти своїм близьким. Бажання пізнати нові методи для особистого вдосконалення, навчитися керувати своїм життям для подальшого розвитку займає четверте місце. Нарешті, окрема група — респонденти, яких привело на тренінг бажання полегшити своє життя в широкому розумінні цього слова. Але ми вважаємо, що за цим стоїть невисловлене усвідомлення того, що, прийнявши участь в тренінгу, людина позбавиться особистих та буттєвих проблем, які заважають їй жити так, як вона хоче, без особистих зусиль.

Дані, отримані з запитань про причини, що привели людей до школи „Симорон”, підтверджуються відповідями на наступне запитання про конкретні цілі, які респонденти переслідують. Вони відображені графічно на мал.2.1. (Додаток 5).

Мал. 2.1 Відповіді на запитання про конкретні цілі, де а- ніякі, б- вирішення особистих проблем, в- досягти свободи, гармонії, г- змінитися, д- виконання особистих бажань, е- набути нові знання, ж- допомагати іншим.

З діаграми видно, що  32,9% опитаних бажають вирішити  особисті духовні чи матеріальні проблеми, 26,5%  бажають досягти особистої свободи, внутрішньої гармонії, знайти своє „Я”, самоактуалізуватись. 11,7% опитаних прагнуть до виконання локальних власних бажань, досягти у різних сферах свого життя успіху, зробити своє життя безпечним, розвинути талановитість та бачення кінцевого результату своїх дій ще до їх початку.  Такі цілі, як змінитись, набути нові знання, допомогати іншим людям займають 25,4% в динаміці всіх опитаних респондентів. І майже 10% не усвідомлюють своїх цілей.

При умові, що опитані бажають досягти певних цілей, повині бути окреслені очікувані результати від участі в трегінгу. Так, 58% опитаних респондентів приходиться на отримання нових знань, навичок, методів та прийомів для подальшої самоактуалізації з метою полегшення життя. Така ж кількість респондентів вважає, що участь в тренінгу вирішить їх проблеми безпосередньо, або ж з використанням знань, набутих в ході тренінга. 7,5% опитаних вважають, що участь в тренінгу змінить їх особистість, а, отже, і життя взагалі. 1,8% респондентів очікують приємного проведення часу та нових знайомств. Ніяких результатів не очікують, або не знають відповіді на це запитання  майже 11%.

Після проведення опитування щодо побажань досліджуваних за допомогою анкетного опитування респондентам пропонували заповнити тест самоактуалізації „САМОАЛ” для виявлення структури показників та факторів самоактуалізації до проведення тренінга. (Додаток 6). З цією метою досліджуваним роздавали бланки з питаннями, які потрібно було заповнити, та пояснювали мету та порядок роботи з даним тестом. Після інструктування були надані детальні відповіді на питання, що цікавили досліджуваних, і був продемонстрований приклад виконання тестового завдання. Після чого досліджувані почали виконувати завдання.

За отриманими данними в ході тестування досліджених оцінювались 11 показників. Зупинимось на їх характеристиках.

  1. Шкала орієнтації в часі показує, наскільки людина живе сьогоденням, не відкладаючи своє життя на «потім» і не намагаючись знайти притулок у минулому. Високий результат характерний для осіб, що добре розуміють екзистенціальну цінність життя «тут і тепер», здатних насолоджуватися актуальним моментом, не порівнюючи його з минулими радощами і не знецінюючи передчуттям прийдешніх успіхів. Низький результат показують люди, невротично занурені в минулі переживання, із завищеним прагненням до досягнень, недовірливі і невпевнені в собі.
  2. Шкала цінностей. Високий бал за цією шкалою свідчить, що людина розділяє цінності, притаманні самоактуалізованій особі, — такі, як істина, добро, краса, цілісність, відсутність роздвоєності, життєвість, унікальність, досконалість, звершення, справедливість, порядок, простота, легкість без зусилля, самодостатність. Перевага цих цінностей вказує на прагнення до гармонійного буття і здорових відносин з людьми, далеке від бажання маніпулювати ними в своїх інтересах.
  3. Погляд на природу людини може бути позитивним (висока оцінка) або негативним (низька). Ця шкала описує віру в людей, в могутність людських можливостей. Високий показник може інтерпретуватися як стійка підстава для щирих і гармонійних міжособових відносин, природна симпатія і довіра до людей, чесність, неупередженість, доброзичливість.
  4. Висока потреба в пізнанні характерна для особистості, що самоактуалізується, завжди відкритої новим враженням. Ця шкала описує здібність до буттєвого пізнання — безкорисливе жадання нового, інтерес до об’єктів, не пов’язаний безпосередньо із задоволенням яких-небудь потреб. Таке пізнання точніше і ефективніше, оскільки його процес не спотворюється бажаннями і вабленнями, людина при цьому не схильна судити, оцінювати і порівнювати. Вона просто бачить і цінує те, що є.
  5. Прагнення до творчості або креативність — неодмінний атрибут самоактуалізації, яку просто можна назвати творчим відношенням до життя.
  6. Автономність, на думку більшості гуманістичних психологів, є головним критерієм психічного здоров’я особистості, її цілісності і повноти. Це поняття ближче до таких рис, як життєвість (aliveness) і самопідтримка (self-support) у Ф.Перлза, скерованність зсередини (inner-directed) у Д.Рісмена, зрілість (ripeness) у К.Роджерса. Особа, що самоактуалізується, автономна, незалежна і вільна, проте це не означає відчуження і самоту. В термінах Е.Фромма автономність — це позитивна «свобода для» на відміну від негативної «свободи від».
  7. Спонтанність — це якість, що витікає із впевненості у собі і довіри до навколишнього світу, властивих людям, що самоактуалізувалися. Високий показник за шкалою спонтанності свідчить про те, що самоактуалізація стала способом життя, а не є мрією або прагненням. Здібність до спонтанної поведінки фруструється культурними нормами, в природному вигляді її можна спостерігати хіба що у маленьких дітей. Спонтанність співвідноситься з такими цінностями, як свобода, природність, гра, легкість без зусилля.
  8. Саморозуміння. Високий показник за цією шкалою свідчить про чутливість, сензитивність людини щодо своїх бажань і потреб. Такі люди вільні від психологічного захисту, що відокремлює особистість від власної суті, вони не схильні змінювати власні смаки і оцінки зовнішніми соціальними стандартами. Показники за шкалами саморозуміння, спонтанності і аутосимпатії, як правило, пов’язані між собою. Низький бал за шкалою саморозуміння притаманний людям невпевненим, таким, що орієнтується на думку оточуючих. Д.Рісмен називав таких «орієнтованими ззовні» на відміну від «орієнтованих зсередини».
  9. Аутосимпатія — природна основа психічного здоров’я і цілісності особи. Низькі показники мають люди невротичні, тривожні, невпевнені в собі. Аутосимпатія зовсім не означає тупого самовдоволення або некритичного самосприйняття, це просто добре усвідомлювана позитивна Я-концепція, що служить джерелом стійкої адекватної самооцінки.
  10. Шкала контактності вимірює товариськість особи, її здібність до встановлення міцних і доброзичливих відносин з оточуючими. У запитальнику САМОАЛ контактність розуміється не як рівень комунікативних здібностей особи або навики ефективного спілкування, але як загальна схильність до взаємно корисних і приємних контактів з іншими людьми, необхідна основа синергетичної  установки особи.
  11. Шкала гнучкості в спілкуванні співвідноситься з наявністю або відсутністю соціальних стереотипів, здібністю до адекватного самовираження в спілкуванні. Високі показники свідчать про аутентичну взаємодію з оточуючими, здібності до саморозкриття. Люди з високою оцінкою за цією шкалою орієнтовані на особове спілкування, не схильні вдаватися до фальші або маніпуляцій, не змішують саморозкриття особи з самопред’явленням — стратегією і тактикою управління вироблюваним враженням. Низькі показники характерні для людей ригідних, не впевнених в своїй привабливості, в тому, що вони цікаві співбесіднику і спілкування з ними може приносити задоволення.

Після заповнення бланків САМОАЛ виконувався підрахунок результатів. Отримані дані у відповідності з ключем формують прагнення до самоактуалізації (Додаток 7), окремо, також згідно з  ключем,  групуються в 11 шкал додаткові показники. Бланки заповнювали 170  досліджуваних (Додаток 6). Для отримання результатів у відсотках було проведено розв’язання наступної пропорції:

15 балів(максимум по одній шкалі) – 100%

           кількість набраних балів – Х%

Результати отримані в ході діагностування прагнення до самоактуалізації в середніх показниках відображено на мал. 2.2

Мал. 2.2. Результати діагностування за методикою САМОАЛ

На діаграмі літерами позначені наступні показники тестової методики:

Самоактуалізація А
Орієнтація в часі Б
Цінності В
Погляд на природу людини Г
Потреба в пізнанні Д
Креативність Е
Автономність Ж
Спонтанність З
Саморозуміння И
Аутосимпатія К
Контактність Л
Гнучкість в спілкуванні М

 

 Отже, ми  можемо охарактеризувати показники особистості та самоактуалізаціїї досліджуваних  таким чином.  Найбільший процент виявляє показник креативність  (63%), що є сприятливою ознакою для роботи в тренінговій групі, адже майже всі тренінгові вправи базуються на використанні уяви, творчості та креативності. Те, що досліджувана група показала високий процент, дає змогу припустити, що структура тренінгової програми „Симорон”, грунтована на принципі постійного використання уяви і фантазії, дасть добрі результати. 61%  виявляється за показником „цінності”, що є ознакою високого рівня прагнення до духовності та розвитку, тобто до самоактуалізації, що також підтверджує високий відсоток по шкалі „потреба в пізнанні” – 59%. Такі показники прагнення до самоактуалізації як орієнтація в часі, погляд на природу людини, спонтанність, саморозуміння, контактність, гнучкість в спілкуванні  варіюються  від 50% до 53%. За показником “автономність”, що  відображає психічне здоров’я особистості, її цілісності і повноти, досліджувані проявили 57%. Що ж до контактності, то 55% свідчать про те, що досліджувані мають всі підстави згуртуватися на тренінгу, проявляти дружність та повагу до інших.

Таким чином, ми можемо зробити висновок про те, що рівень самоактуалізації у досліджуваних вище середнього, про що свідчать 56% за цим показником. Даний факт, на думку автора, досить якісно може вплинути на розвиток самоактуалізації в процесі тренінга.

У зв’язку з тим, що всі досліджувані  виявили бажання прийти на тренінг самоактуалізації самі, можемо зробити висновок, що питання сенсу свого існування, своєї духовної, психологічної рівноваги у них є досить гострим. Згідно плану нашого дослідження ми розробили програму тренінгових занять та адатпували її до результатів, отриманих в ході діагностичного дослідження.

Для дослідження ефективності нашої психокорекційної роботи ми  вирішили після проведення тренінгу вивчити рівень прагнення до самоактуалізації і з групою досліджуваних, які пройшли тренінг, і з тими, хто не брав участі в тренінгу. Таким чином, після проведення тренінгу ми проводили тестування досліджуваних основної групи — екпериментальної та контрольної —  50 осіб, тобто тих, хто ще не брав участі в психотренінгу.

Програма цільового психотренінгу „Симорон” (дві частини) тривала на протязі 2 місяців – у вересні-жовтні 2004 року:

Перша частина – п’ять тижнів (5 занять)

Друга частина – три тижні (3 заняття)

У першій частині  заняття симоронської системи більш об’ємні, насичені, ніж у другій.  Планування тематики занять відображено в таблиці 2.3. Детальний аналіз та опис структури і змісту  тренінгових занять буде наведений в третьому розділі.

Таблиця 2.3.

Планування тематики тренінгових занять

Ступінь

Тривалість

Тема заняття

1

3 4

Відновлення розширеного „Я”
Вихід та укріплення на симоронській трасі

5 тижнів

Вступ: модель психотренінгу “Симорон”

2

„Самообгін”

„Симпатизація”

4

„Побудова симоронської траси”

5

„Побудова симоронської траси”

Занурення в проблемно-ігровий простір та вихід з нього

6

2

3 тижні

„Перша ігрова стадія”

7

„Друга  ігрова стадя”

8

„Третя ігрова стадія”

Оскільки кількість учасників тренінгу в нашому дослідження була 170 чоловік,  для більшої зручності та ефективності  тренінгових вправ учасників тренінга було розподілено на три групи:

1 група – 55 учасників

2 група – 55 учасників

3 група – 60 учасників.

Таким чином,  щотижня проводилось по 3 заняття:  для кожної  групи по одному на тиждень. Тривалість одного заняття – чотири астрономічні години.

Згідно такої структури та планування роботи тренінгу, у учасників експериментальної групи, на нашу думку, мали були відбутися більш значні зміни всіх показників самоактуалізації за тестовою методикою САМОАЛ, ніж у контрольної (практика проведення занять у названих групах підтвердила це).

2.3.  Вплив симоронської системи на самоактуалізацію учасників тренінгу

Під час проведення тренінгу, як зазначалось у виборі методів нашого дослідження, було проведено спостереження за досліджуваними на протязі всього курсу. Можемо відмітити, що на початку занять чимало учасників тренінгу  екпериментальної групи, потрапляючи до незнайомої аудиторії, почували себе дещо незручно, скуто, не поспішали взяти активну участь у навчальному процесі на вербальному рівні.

Так (мал. 2.3), на початку лише 30 відсотків досліджуваних проявляли поведінкові характеристики більш вільно, ніж інші учасники.

Аналізуючи поведінку досліджуваних, яка спостерігалася нами в ході всіх етапів тренінгу: на самому початку занять (1 етап), середина занять (2 етап), кінець занять (3 етап), — ми умовно розподілили прояви  механізмів їх спілкування (мал.2.4  )

  • ідентифікація
  • стереотипізація
  • каузальна атрибуція
  • атракція (тяжіння)
  • емпатія

 Мал. 2.3. Прояви станів досліджуваних експериментальної групи на перших заняттях тренінгу

 Мал. 2.4 Динаміка зміни механізмів спілкування за спостереженням

Отже, можемо проаналізувати динаміку зміни механізмів спілкування досліджених учасників занять експериментальної групи. Ми бачимо, що такі зміни відбувалися на протязі всього тренінгу. На початку його ототожнення себе з іншими і визначення своїх соціальних ролей, поглядів, норм, цінностей , усвідомлення того, „яким сприймають мене” інші люди, сприймання і оцінка себе на базі певних сталих уявлень, норм, установок, інтерпретація дослідженими причин і мотивів поведінки як власної, так і інших людей були досить високими, а в процесі тренінгових занять постійно знижувались.

Діаметрально по-іншому проявлялись показники атракції та емпатії. За нашими спостереженнями, згідно сенсорно-емоційним, невербальним проявам аудиторії, у неї, незважаючи на деяку стартову напруженість, настороженість, все ж відбувалася певна внутрішня робота. Як  показало пізніше тестування досліджуваних, у них дійно відбувались психічні зміни. Так, виникнення привабливості, симпатії, любові, дружби між дослідженими та співпереживання, проникнення в почуття інших учасників тренінгу, які на початку його були не дуже високими, на протязі занять поступово збільшувались.

Ще одним показником, на який ми звернули увагу під час спостереження за досліджуваними в ході тренінгу, був сміх. Потрібно зауважити, що емоційно всі заняття тренінгу були високими, наповнені постійним проявом радощів та сміху. Так, на початку тренінгу, коли частка досліджуваних не почувала себе ще вільно та розслаблено, в аудиторії проведення тренінгу частіше був чутний рівний сміх, що вказувало на те, що досліджувані більше були зосереджені на собі. Надалі, протягом першого та другого періодів тренінгу досліджувані більше сміялись голосно, не контролючи себе, що свідчить про прояв відвертості та розслабленості.

В ході проведення тренінгу варто відзначити такий момент: після того, як були проведені заняття першої частини (5 тижнів), деякі учасники за власним бажанням перестали відвідувати тренінг (мал. 2.5). Проте, практика роботи в минулих групах показує, что певна кількість таких людей через деякий час знов приходить до школи і продовжує вивчення системи – її другої частини — з іншою, наступною групою учасників тренінгу. У зв’язку з цим, можна припустити, що вони за згадані 5 тижнів засвоїли в ході занять саме ту кількість інформації і ті навики, в яких відчували потребу первісно і які дозволили їм досягти певного розвитку своїх можливостей, до якого вони прагнули. Потреба  в додатковій інформації, яку надає друга частина системи, виникає, як бачимо, не у всіх і лише через деякий час, після того, як практичне використання симоронських методов у житті приводить їх до відчуття потреби в удосконаленні свого уміння.

Мал. 2.5. Кількість учасників після  проведення занять 1 і 2 частин тренінгу

Отже,  до кінця даного курсу тренінгу (у другій частині) залишилось 60% людей зі всієї кількості експериментальної групи, які бажали вдосконалити придбане вміння. По закінченню двох частин курсу ці 60%  та досліджувані учасники контрольної групи (ті, хто не брав ще участі у тренінгу) знов заповнювали тест для визначення рівня самоактуалізації САМОАЛ. (Додаток 8). Результати їх контролюючого діагностування відображено  на мал. 2.6., де:

Самоактуалізація                     А
Орієнтація в часі                      Б
Цінності                                   В
Погляд на природу людини      Г
Потреба в пізнанні                    Д
Креативність                            Е
Автономність                           Ж
Спонтанність                            З
Саморозуміння                         И
Аутосимпатія                            К
Контактність                             Л
Гнучкість в спілкуванні             М

 Мал. 2.6. Результати констатуючого діагностування за методикою САМОАЛ

Порівнюючи на око (по процентних співвідношеннях) результати учасників експериментальної групи після участі в тренінгу та контрольної, які ще на брали участі в ньому, ми прийшли до висновку, що при  тих відмінностях, які спостерігаються,  має місце відмінність в порівнюваних вибірках. Подібний підхід категорично неприйнятний, оскільки для відсотків не можна визначити рівень достовірності у відмінностях. Відсотки, узяті самі по собі, не дають можливості робити статистично достовірні висновки. Щоб довести ефективність розробленого нами тренінгу, ми виявили статистично значущу тенденцію в зсуві (зрушенні) показників. Для вирішення подібних задач ми використали  критерії відмінності – критерії знаків та критерій Розенбаума.

Критерій знаків

Критерій призначений для порівняння стану деякої властивості у членів двох залежних вибірок на основі вимірювань, зроблених за шкалою не нижче рангової.

Є дві серії спостережень над випадковими змінними X і У, одержані при розгляді двох залежних вибірок. На їх основі складено N пару вигляду (хi, уi), де хi, уi — результати двократного вимірювання однієї і тієї ж властивості у одного і того ж об’єкту.

У нашому дослідженні об’єктами вивчення служать особи, що прагнуть до самоактуалізації. При цьому хi, уi є бальними оцінками, отриманими в ході діагностики: у експериментальної групи — за двократне виконання тестування до і після тренінгу.

Елементи кожної пари хi, уi порівнюються між собою за величиною, і парі привласнюється знак «+», якщо хi < уi, знак «—», якщо хi > уi  і «0», якщо хi = уi.

Нульову гіпотезу ми сформулювали таким чином: у прагненні до самоактуалізації, що вивчається нами, немає значущих відмінностей при первинному і вторинному вимірюваннях.

Альтернативна гіпотеза: закони розподілу величин X і У різні, тобто стани прагнення до самоактуалізації, що вивчається нами, істотно різні в одній і тій же сукупності досліджуваних при первинному і вторинному вимірюваннях цього прагнення.

Статистика критерію (Т) визначається таким чином:

з N пар (х, у,) знайшлося декілька пар, в яких значення хi  і уi рівні. Такі пари позначаються знаком «0» і при підрахунку значення величини Т не враховуються. Якщо, за вирахуванням з числа N числа пар, позначених знаком «0», залишилося всього n пара. Серед n пар, що залишилися, підрахуємо число пар, позначених знаком «-», тобто пари, в яких xi<yi. Значення величини Т і рівно числу пар із знаком мінус.[1]

Склавши таблицю 2.4 всіх набраних балів ми можемо визначити значення статистики критерію Т.

Таблиця 2.4

Зведена таблиця розрахунку критерію знаків

Досліджувані(№) 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15
Первинна кількість балів (%) 49 49 64 49 38 55 76 54 62 56 56 55 61 69 43
Вторинна кількість балів (%) 55 49 69 76 67 50 63 59 70 36 61 68 84 71 71
Знак ррізницівідміток + 0 + + + + - + + - + + + + +

Згідно даним тієї таблиці, яку ми отримуємо :

 Т=10, n=12.

Для визначення критичних значень статистики критерію n—ta використовуємо таблицю статистичного аналізу К.Сидоренко. Для рівня значущості а = 0,05 при n=12 значення n—ta=9. Отже виконується нерівність Т> n—ta (10>9). Тому відповідно до правила ухвалення рішення нульова гіпотеза відхиляється на рівні значущості 0,05 і приймається альтернативна гіпотеза, що дозволяє зробити висновок про збільшення рівня прагнення до самоактуалізації у членів експериментальної групи після участі в тренінгу.

Q – критерій Розенбаума використовується для оцінки відмінностей між двома вибірками, в нашому дослідженні – експериментальної та контрольної групах по рівню кількості набраних балів у прагненні до самоактуалізації, кількісно зміряної.

Критерій застосовується в тих випадках, коли дані представлені принаймні в порядковій шкалі. Ознака повинна варіювати в якомусь діапазоні значень, інакше зіставлення за допомогою Q — критерію просто неможливі. Метод Розенбаума вимагає достатньо тонко зміряних ознак. Застосування критерію починається з того, що ми упорядковуємо значення ознаки в обох групах за наростанням (або убуванням) ознаки. Так ми відразу бачимо, чи співпадають діапазони значень, і якщо ні, то наскільки один ряд значень «вищий» (S1), а другий — «нижчий» (S2).

Зформулюємо гіпотези для статистичного розрахунку:

Н0: Рівень прагнення до самоактуалізації у експериментальній групі не перевищує рівня прагнення до самоактуалізації контрольної групи .

Н1: Рівень прагнення до самоактуалізації у експериментальній групі  перевищує рівень прагнення до самоактуалізації досліджуваних контрольної групи.

Показники прагнення до самоактуалізациі можна зафіксувати у вигляді таблиці 2.5. Індивідуальні значення прагнення до самоактуалізациі  у вибірках експериментальної групи (n1=102) і контрольної групи (n2=50).

 

Таблиця 2.5

Показники прагнення до самоактуалізації

Експериментальна група

Контрольна група

Код іменідосліджуваного

Показник прагнення до самоактуалізації

Код іменідосліджуваного

Показник прагнення до самоактуалізації

1.

132

1. 1

126

2.

134

2. 1

127

3.

124

3. 1

132

4.

132

4. 1

120

5.

135

5. 1

119

6.

132

6. 1

126

7.

131

7. 1

120

8.

132

8. 1

123

9.

121

9. 1

120

10.

127

10.1

116

11.

136

11. 1

123

12.

129

12. 1

115

….

….

…..

Впорядковані по убуванню прагнення до самоактуалізації ряди індивідуальних значень експериментальної та контрольної груп можна відображати у вигляді наступної таблиці 2.6:

 

Таблиця 2.6

Впорядковані по убуванню прагнення до самоактуалізації ряди індивідуальних значень

1 ряд – експериментальна група

2 рад – контрольна група

1 136

S1

2 136
3 136
4 135
5 134
6 132 1 .1 132
7 132
8 132
9 132
10 131
11 129
12 127 2 .1 127
3 .1 126
4 .1 126
5 .1 123
6 .1 123

S2

7 .1 120
8 .1 120
9 .1 120
10 .1 119
11 .1 116
12 .1 115

Тож, ми правильно позначили ряди: перший, той, що «вище» — ряд експериментальної групи, а другий, той, що «нижче» — ряд контрольної групи.

Якщо визначити кількість значень першого ряду, які більше максимального значення другого ряду: S1.Тепер визначимо кількість значень другого ряду, які менше мінімального значення першого ряду: S2.  Обчислюємо Qэмп   по формулі: Qэмп= S1+ S2 = 5 + 6 = 11

По Таблиці Додатків (Додаток 9) визначаємо критичні значення Q для n1 = 102, n2 = 50:

Як видно з даних – приймається гіпотеза Н1, при якій досліджувані експериментальної групи перевершують досліджуваних контрольної групи по рівню прагнення до самоактуалізації (р<0,01).

Зіставлення шкал показників тестової методики САМОАЛ на рівні констатуючого та контролюючого діагностичних досліджень дозволяють зробити певні висновки.

Так, рівень самоактуалізації особистості всіх учасників експериментальної групи збільшився на 12%. Розглянемо зміни учасників по всіх показниках тестової методики.

Найвищі результати можемо відмітити за показниками  креативності (76%) та аутосимпатії (74%). Виходячи з  принципів тренінгу, можна сказати, що ці показники не могли не підвищитись, адже однією з умов тренінгу було постійне використання уяви та фантазії, що є складовими креативності. Аналізуючи те, що було випрацьовано учасниками в ході розвитку цих якостей в межах їх особистості (дане явище буде описане більш детально в третьому розділі), констатуємо, що у них збільшився рівень аутосимпатії. Тобто, зріс рівень самооцінки та прийняття себе як унікальної та особливої людини, а також рівень саморозуміння (13%).

Якщо підкреслити, що завдяки цим змінам учасники тренінгової групи почали змінювати ставлення до тих речей та фактів, які цінували до участі в тренінгу,  це означає, що розпочалось суттєве змінення ціннісної сфери. За результатами діагностики рівень показнику цінностей збільшився на 8%.

Орієнтація в часі збільшилась на 15%, це означає, що  досліджувані почали більше відчувати  буття в теперешньому часі, ніж до участі в тренінгу по симоронській програмі. Адже звичайна людина постійно думає або про майбутні події і досягнення, або ж про те, чого вона не зробила, або зробила не так в минулому, а почуття теперешнього немов би залишається поза цими думками, а отже, не відчувається й не приживається. Тож, результат, який окреслився у групи за показником орієнтації в часі, є досить важливим.

Участь в будь якій груповій діяльності має впливати на комунікативні здібності кожної людини. Так, участь у тренінгу досліджуваних допомогла їм збільшити рівень показника самоактуалізації – гнучкість в спілкуванні  — на 16% та контактності на 10%. Бути гнучким та контактним у спілкуванні, життєрадісним, відвертим в проявах емоцій, почуттів та настрою  дозволяють людині такі якості, як спонтанність і  здібність довіряти собі та іншим, емпатія, співпереживання та співчуття.

Аналізуючи показник автономності, що збільшився на 13%, слід відмітити у учасників тренінгу появу почуття свободи, що звільнює їх від потреби постійно звертати увагу на „те, що  вважають та говорять інші”, „сприймати життя так, як більшість” і т. п.

Для учасників, згідно змін рівня показника погляду на природу людини, що збільшився на 8%, стало властивим більш відвертіше та гармонійніше ставлення як до себе, так і до інших людей, а також неприскіпливість та доброзичливість.

Останній показник, який вважається дуже важливим – потреба в пізнанні, майже не змінився (збільшився лише на 1%). Цей факт  пояснюється нами у зв’язку з тим, що у досліджуваних, які вже на початку тренінгу  були відкриті до нових вражень, одразу позначилась досить висока потреба в пізнанні. Тобто  майже кожний учасник тренінгу первісно здібний до безкорисливого жадання нового, має інтерес до явищ, не обов’язково пов’язаних із задоволенням яких-небудь повсякденних проблем.

Д.А.Леонтьєв пише, що „спільний показник усвідомленості життя не залежить від статі, віку, освіти, релігійних переконань і матеріального благополуччя” [55, c.25]. Але порівнюючи  рівні самоактуалізації  за статевим показником (мал. 2.7), можемо сказати, що рівень самоактуалізації чоловіків не набагато, але дещо вищий, ніж у жінок.

Мал. 2.7. Динаміка рівнів самоактуалізації чоловіків і жінок тренінгової групи, де

Самоактуалізація                     А
Орієнтація в часі                      Б
Цінності                                   В
Погляд на природу людини      Г
Потреба в пізнанні                    Д
Креативність                            Е
Автономність                           Ж
Спонтанність                           З
Саморозуміння                        И
Аутосимпатія                           К
Контактність                            Л
Гнучкість в спілкуванні            М

Підводячи висновок  проведеному дослідженню, потрібно відмітити, що  поєднання в цільовому психотренінгу симоронської системи групових та індивідуальних методів, спрямованих на розвиток самоактуалізації  дозволило учасникам тренінга досягти, з нашої точки зору, високих  результатів.

Так, ті, хто бажав досягти самоактуалізації, набути відповідного знання та вміння, відвідували регулярно тренінгові заняття і були повноцінно залучені в прийоми та методи симоронської програми. Придбаний таким чином особистий досвід вони успішно переносили в повсякденне життя.

Р о з д і л  3

Зміст, форми і методи  психотренінгу   «Симорон»

3.1 Основні механізми самоактуалізації у  психотренінгу «Симорон»

Згідно проведеного дослідження, ми визначили, що розроблена нами симоронська програма цільового психотренінгу самоактуалізації дозволяє учасникам набути продуктивного досвіду у цій галузі. Програма ця будується на основі трьох головних механізмів становлення самоактуалізованої особистості:

  1. Запобігання й відвернення проблем – «самообгін»
  2. Створення самоактуалізованого образу («симоронського патенту») – “симпатизація”
  3. Утвердження  в режимі самоактуалізації – побудова «симоронської траси»

Розглянемо кожен з цих механізмів окремо й більш змістовно, деталізуючи кожний крок.

3.1.1. Перший механізм самоактуалізації – «самообгін»

Пояснюючи даний принцип, необхідно виходити з того, що кожна людина народжується у психофізичному просторі існуючого суспільства з еволюційною програмою свого власного „Я”. Як уже було зазначено попередньо, під час цієї еволюції людина з дитинства вбирає в себе (“поглинає”) правила, принципи і норми соціального оточення,  в якому зростає й розвивається. Запозичені правила й норми не завжди є для неї безперечними, але, функціонуючи за ними, вона  адаптується в соціальному середовищі, відчуває себе її «законним» членом.

Слідуючи відповідно до зазначених принципів, індивід вирощує у своїй свідомості ілюзію того, що проявляє таким чином свою особистість. Але найсправді він стає залежним від цих норм; не втрачаючи остаточно свого «істинного» “Я”, віддаляється від нього. Така особистость може функціонувати лише під орудою суспільства, а не згаданого “Я”, що не має можливостей у цьому випадку відкритися, проявитися повністю, до кінця.

 Є достатньо підстав вважати, що геніальність – природжена властивість будь-якої живої істоти, яка відповідає її інстинкту самореалізації. Саме цей – можна сказати, основний, — інстинкт керує людиною в її житті. В процесі беззаперечного дотримання і підкорення соціальним правилам відбувається його придушення, відмова від повноцінного саморозкриття індивідуальності. Отже, для того, щоб цей процес розпочався, необхідно зайняти свідому позицію щодо згаданих принципів і правил.

Перший, базовий механізм системи “Симорон” – “самообгін” — як раз спрямований на те, щоб людина змогла без зусиль вийти з-під непродуктивного впливу нормативів свого оточення, ідучі назустріч свому внутрішньому  «істинному» “Я”.

У джерелах симоронського “самообгону” лежить відомий “ефект Зейгарник”: активізація психіки людини при незавершеності, перерваності її дій. Рішення, які знаходить при цьому збуджений мозок, часто виявляються скороспішними й помилковими. Вихід із цих помилок потребує нових витрат психічної енергії… “Самообгін” дозволяє скоротити такі витрати до мінімуму, спрямувавши людину у координату  безперечного успіху. Логіка дії цього механізму виглядає так:

  1. Людина має плани і задуми, на формування яких так або інакше впливає соціальне оточення. На шляху  виконання даних планів часто виникають  труднощі і перешкоди.
  2. Процес «самообгону» дозволяє здійснити  всі  ці задуми в уяві, зневажаючи реальними можливостями їх здійснення у житті.
  3. В процесі такого “забігу” імітується витрата енергії, призначеної для виконання даного бажання в реальних обставинах. Реальна життєва енергія залишається незайманою. Успіхи в досягненні своєї мети, які фантазуються в “самообгоні”, врачають значущість для людини, осільки вона відчуває насичення життєвою грою.

В результаті зовнішні обставини можуть залишитися такими ж, як до “самообгону”, але всі вчинки людини відтепер наповнені  якісно іншим змістом і значенням. Принципи і правила, запозичені у соціального оточення, не затуляють природного “Я” людини, якому надається право першого голосу. Її самореалізація стає більш успішною, ефективнішою.

Також слід підкреслити, що в процесі “самообгону” людина внутрішньо визначає для себе, які саме з зазначених правил співзвучні їй, відповідають програмі її самореалізації. Слідуючи таким правилам, людина не зустрічає зовні перешкод у виконанні цієї програми. Неспівзвучні ж принципи примушують робити зусилля, напружуватись, шукати вихід, і тут у пригоді саме й стає “самообмін”.

Ще одне зауваження. Перерваний, невідпрацьований до кінця “самообгін” повертає індивіда до “ефекту Зейгарник”: провокує у людини  бажання нашвидку розібратися з проблемою. В цьому випадку необхідно провести новий сеанс “самообгону” й виростити в собі остаточно відчуття спустошеності, незалежності від  даної проблеми.

3.1.2. Другий  механізм самоактуалізації  – “симпатизація”

Здійснюючи симоронський “самообгін” і виходячи тим самим з потреби продовжувати повсякденний практикум, форма і зміст якого запозичені у соціального оточення, людина відновлюється в своєму ідеальному, «космічному» “Я”, що  вмикає «резервні» можливості її психіки і організму в цілому.

В «Симороні», у данному розрізі, прийнято цю тему розглядати як спрямоване, усвідомлене повернення до Себе.  З цією метою в момент завершення “самообгону” рекомендується спроектувати своє спонтанне, розкріпачене відчуття на папір:  вивести на ньому вільну, в’юнку лінію – не зупиняючись, не замислюючись. Даний малюнок є  своєрідним свідоцтвом  проявлення «істинного» “Я” індивіда (як прийнято називати у системі “Симорон” — “симоронським патентом” (СП).

Вся ця процедура виявляє дію другого ведучого механізму самоактуалізації в системі “Симорон” – він має назву “симпатизація”.

Надалі людина може скористуватись таким СП як  “маршрутною картою” руху по траєкторії власного життя.  Якщо умовно накласти даний малюнок на лінії її життєвих шляхів, внутрішній огляд охопить набагато більший психофізичний простір, ніж той, що фіксувала досі звужена, затиснута в рамки наслідувань свідомість індивіда.  Людина побачить вихід з будь-яких складних обставин, все, що необхідно для її  продуктивного існування, розв’язуватиметься без особливих зусиль.

Робота із СП виконується у такий спосіб. Якщо подивитися на риси навколишніх предметів та явищ, можна побачити  схожість деяких з них з накресленими в результаті „самообгону” лініями. Дана схожість пояснюється тим, що „істинне” “Я” індивіда “висвічує” в його житті продуктивні для нього напрями.  Названі об”єкти мов би засвічуються, наче сигнальні вогні аеродрому, застерігаючи людину від сходження зі шляху успішної самореалізації. Саме тому вони носять у системі “Симорон” назву “світляки”. Зустрічаючись із “світляками”, рухаючись під їхні “підказки” – фізично або в думках, людина слідує своїй генеральній спонуці. При цьому скасовується один з головних хибних чинників в її житті  — постановка запозичених цілей, намірів, планів.

З метою комплексного пояснення дії механізму “симпатизації” необхідно додати, що вона  висвічує в повсякденності людини можливості, часто не передбачені її минулим буттям, отже, задуми її можуть кардинально змінитись і реалізуватись не в тій області, з якою індивід пов’язував до цього  моменту своє існування.

 Об’єктами для виявлення “світляків” можуть бути найрізніші предмети та явища, в тому числі і люди.  “Декоративні” відмінності цих людей — неістотні, оскільки вихідний стан у всіх  (незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні)  — однаковий: „космічна” позиція щодо повсякденності.  У зв’язку з цим, визначивши “світляка” в якій-небудь людині, індивід не може відноситись до неї, як до сторонньої особи, опозиційно. Відповідно, і такі об’єкти відчувають в собі при цьому пробудження природної енергії, стають співробітниками даного індивіда. Проте, спеціально спрямована, штучна симпатизація людей, які не дають для цього жодних підстав, — привід лише для ускладнення відносин з ними.

В певний момент індивід може  помітити „світляків” у самому собі, внутрішніх або зовнішніх проявах свого існування – звичках, поведінці, одязі, розчути знайомі по симпатизації контури СП в ритмі свого серця, в диханні тощо. Це допомагає їй знайти небанальні вирішення проблем – власних або притаманних іншим людям.

Необхідно окремо підкреслити, що запам’ятовування  створеного самоактуалізованого образу не має сенсу, оскільки симпатизація – не серія окремих життєвих кадрів, а початок безперервного творчого процесу. Проте, навіть один симоронський образ може дати поштовх до безупинного перебування в режимі самоактулізації на симоронській трасі.

Перехід від одного образу до іншого відбувається спонтанно, без якихось закономірностей і правил, і зрештою індивід  спостерігає не окремих “світляків”, а безперервне свічення свого „істинного” “Я” у різних об’єктах. Рано чи пізно цей процес стає автоматичним, індивід перестає турбуватися про своє майбутнє, не будує планів і задач, адже “польотна” стихія  завжди спрямує його на той пункт, який позначений на шляху до творчої самореалізації.

Вище ми вказували на те, що СП, породжені не раціональним глуздом, а внутрішньою сутністю людини, часто виглядають як відкриття. Тобто  у стандартному матеріалі повсякденності відкриваються приховані, нестандартні можливості. Якщо цього не відбувається, тобто людина не дозволяє собі творчо  розкріпачитися, уява її вимальовує банальні картини: лінії СП складаються у щось знайоме, бачене.

Щоб минути можливість такої банальності  і відразу ж після закінчення „самообгону” вийти на якісну, неповторну асоціацію, учасники симоронськіх занять тренуються у створенні образів, у структурі яких руйнуються стійкі причинно-наслідкові зв’язки, складові елементи вступають між собою у вільні, непередбачувані відносини. Кожна така композиція безмежно розширює  уявлення індивіда про можливе й допустиме.

Для роботи над такими композиціями проводяться  досліди, які полягають в довільному перемонтажі певного розкладу будь-яких спостережуваних предметів. Критерієм якості тут виступає час: якщо між завершенням „самообгону” і створенням подібних картин не буде дистанції навіть в частку секунди, образ  СП вважається вдало завершеним.

Досі ми говорили про використання методу “самообгону” за допомогою відтворення певних картин лише в уяві людини. Оскільки ж в її буденному житті всі задуми і плани здійснюються за допомогою дій руками, тобто індивіду властиве бажання споглядати реальний, матеріальний ефект своїх починань, у системі “Симорон” використовується ще метод побудови  об’ємного, предметного СП. Здійснюється він у тісній взаємодії навколишніх людей і  речей, яким індивід “доручає” виконувати роль об’єктів та явищ, що фігурують в його “самообгінних” фантазіях. При цьому він виступає щодо них як скульптор-режисер, що ставить “шоу” на тему виходу із своїх проблем. Фіналом цього “шоу” і є створення симоронского патенту-образу, що контурами своїми нагадує риси СП, мальованих раніше на папері.

Таким чином, спрощується одне з основних завдань системи „Симорон”: „самообгін” і вихід до СП поєднуються відтепер в одній процедурі.

Таку процедуру можна виконувати з використанням власного тіла як своєрідного пластичного матеріалу, елементи якого в даному випадку виступають як складові  частини вирощуваного в „самообгоні” образу.

Але, оскільки маніпулювати власним  тілом в його побудові складно, процес цей можна здійснити за допомогою ляльки, виготовленої власними руками індивіда, яка зовнішньо подібна до нього.

3.1.3. Третій механізм самоактуалізації —  побудова “симоронської траси”

Побудова симоронської траси є завершальним етапом у програмі психотренінгу „Симорон”. Вважається, що після освоєння цього механізму індивід дає достатній поштовх власній творчій ініціативі і в нього атрофується потреба до помилкового відчуття, усвідомлення “вторинності” свого існування.

Привідом для включення цього механізму є спостереження за дією “симпатизації”. Практика показує, що після виходу до СП багатьом властиве бажання переконатись у тому, що ігрові прив’язування і проблеми, які хвилювали їх до цього, в минулому, втратили свою значущість. Такі мимовільні повернення людини до рис і якостей своєї досамоактуалізованої особистості  сигналізують про те, що  “симпатизація” як така не привела їх остаточно до виходу із проблемного простору, що механізм цей не може претендувати на вичерпність при виконанні завдання повної самоактуалізації.

Для того, щоб уникнути небажаного результату, не допустити повернень у гру, рекомендується скористатися таким принципом. Оскільки, як бачимо, під час процедури самоактуалізації особистості „феноменальне поле” і „ідеальне” “Я” не завжди зливаються одразу в єдине ціле, треба забезпечити  постійну творчу, енергетичну підтримку першого з боку другого. Іншими словами, необхідно сконцентрувати увагу на вирощуванні та побудові психологічного простору свого “ідеального” “Я”, за поняттями системи – безперервної “симоронської траси”.

Така “траса” не має ніяких очевидних перетинань з поточною реальністю особистості. Вона складається з низки образів, кожен з яких за стилем та метафоричністю являє собою пряме продовження першого, стартового СП, винайденого в результаті “самообгону”. І в той же час логічного зв”язку між цими образами не має, вони з’єднуються одне з іншим через умовні союзи, прийменники і т.п. Вирощування, або побудову “симоронської траси”  умовно відображено на мал. 3.1. (див.   стор.108).

І механізм

С А М О О Б Г І Н

ІІ механізм

СИМПАТИЗАЦІЯ

ІІІ механізм

ПОБУДОВА СИМОРОНСЬКОЇ ТРАСИ

СП СП СП СП СП СП СП СП СП СП

МАЛ . 3.1. СХЕМА ВИРОЩУВАННЯ, АБО ПОБУДОВИ СИМОРОНСЬКОЇ ТРАСИ

У випадку, коли індивід, будуючи “трасу”, не знаходить потрібних слів для опису того або іншого образу, слід, не зупиняючись на них, створювати наступні: кількість СП на “трасі” не має значення. Головне – ввійти у режим безперервності, протилежний дискретному режимові буття, характерному для “феноменального поля”.

Через деякий час спостерігається зримий результат використання механізму побудови “симоронської траси”: приведення життєвого процесу в безперервний  творчий  рух, який  якісно переходить з ігрового рівня на реальний, стабілізація процесу  самоактуалізації особистості. Все, що спостерігає індивід в житті з цієї миті, вся внутрішня єдність образів, що пливуть перед ним безперервним потоком, – це і є його власне  початкове „Я” в динаміці, розвитку.

З часом перебування на “симоронській трасі” стає автоматичним – фундаментом існування, базою розкріпачення і звільнення, внутрішньою нормою буття людини.

3.2. Додаткові прийоми і методи досягнення самоактуалізації у психотренінгу «Симорон»

Рух по “симоронській трасі” припускає, що індивід бачить, знає і чує все, що відбувається навколо – нічого загадкового, спантеличуючого  і проблематичного для нього не існує. Якщо і виникає на шляху явище, що претендує на його увагу, то включаючи – автоматично, як вказувалося вище, — механізм побудови “траси”, індивід обійде можливість хибного, помилкового рішення, не піде „на приводі” у перешкод і – продовжить свою вільну подорож по шляху творчої  самоактуалізації.

Втім, “провокаційні” явища, що примушують людину зупинитись, з’являються перед нею з моменту народження. Це, умовно, перша стадія включення індивіда у життєву гру:  він зустрічається з різноманітними правилами, нормами життя, виробленими ще до його появи у світі минулими поколіннями, приміряє їх на собі, формуючи свою особистість, соціальну свідомость.

 Процес такого “приміряння” у більшості випадків не проходить для людини безболісно: намагаючись “увібгатися” у “прокрустове ложе”, запропоноване оточенням, вона хворіє, страждає, руйнується психофізично. Цю стадію боротьби за виживання можна умовно вважати другою в житті людини.

На третій стадії людина сама виступає в своєрідній ролі “провокатора”, пред’являючи соціальному оточенню для наслідування свій сформований характер. Саме на цьому шляху у неї найчастіше виникають перешкоди, оскільки середовище не завжди відповідає особистим запитам індивіда і не завжди приймає пропоновані ним правила.

Отже,  в процесі життєвої еволюції індивіда постійно виникають типові обставини, які перешкоджають його самоактуалізації. В системі цільового психотренінгу «Симорон» розроблені додаткові психологічні прийоми і засоби, що сприяють усуненню цих перешкод. Проаналізуїмо їх детально.

3.2.1. Перша стадія

Повернемось до моменту народження людини. З першого дня її оточують різні явища – соціальні і природні, стимулюючи  розпізнати нерозпізнане, знайти відповіді на численні запитання, які виникають перед нею. Ця потреба супроводжує індивіда на протязі всього життя, все глибше занурюючи його у життєву гру.

Проте, для самоактуалізованої людини, на істинному шляху для якої не існує перешкод, не секрет, що найменший крок у бік дослідження чергових нерозпізнаних явищ може повернути її назад, у звичний для багатьох проблемний простір. Метафоричним аналогом цього тимчасового потьмарення свідомості може бути часткове місячне затемнення.

Для того, щоб не відбулося такого потьмарення, можна застосувати один із найпростіших прийомів школи «Симорон»: віднестися до “провокуючого” явища як до дитячої забавки – з усмішкою. І тим самим відновитися на симоронській трасі, відкривши в собі знову універсальне знання самоактуалізованої особистості.

3.2.2.  Друга стадія

Людині важко відмовитись від можливості не ставити та не шукати відповіді на свої запитання, адресовані оточуючому світові. Це приводить до другої стадії занурення у гру, або ж за приведеною вище аналогією – до другої фази „місячного затемнення”. Ця стадія характеризується більш активним реагуванням на відволікаючі зовнішні обставини.  Продовжуючи сходження з симоронської траси, індивід  заповнює свій внутрішній простір враженнями-переживаннями, душевними і фізичними,  різного ступеня інтенсивності, тривалості, якості. Якщо знання та навички, одержані в процесі симпатизації, не відпрацьовані бездоганно, так, щоб швидко й легко повернутися на симоронську трасу, можна застосувати допоміжні техніки.

Перша з них з  базується на відомому вже процесі „самообгону”, із використанням навколишніх предметів або свого власного тіла, з присутністю глядачів або без них,  створенні СП і, зрештою, поверненні на трасу. На цій стадії в „самообгоні” рекомендується використовувати метафоричні образи себе проблемного, стартуючи, наприклад,  і розвиваючи сюжети таких картин: «Я — м’який, неспішний пінгвін”, “Я — чайник, що закипає” тощо. Це підсилить ефект подальшої образної симпатизації.

Наслідок таких дій: задана гра не одержала продовження, тобто проблеми, які заповнювали психофізичний простір індивіда, згасли самі по собі.

Ще один варіант роботи по другій стадії полягає у побудові сюжету “драматичного самообгону”. Якщо в попередній формі “самообгону” людина програвала в уяві бажані плани і мрії, то в даному випадку розвивається і програється можливе драматичне майбутнє, в якому проблема, що турбує людину, набирає все більш посилених обертів, тривога зростає, туга і думки про безвихідність можуть привести  до суїциду тощо. Якщо гіперболізований кінцевий образ буде побудовано “якісно”, за принципом насиченості грою,  результат даного процесу буде не негативним, а навпаки – позитивним. Довівши ситуацію, що склалася, до логічного завершення, людина за рахунок подальшої симпатизації виходить з полону психологічних передумов повернення до ігрового простору, з якого стартувала.

Описаний прийом використовує чотири ігрові теми, в руслі яких протікають традиційні життєві ігри:

  • сила, здоров’я;
  • відчуття безпеки;
  • емоційний комфорт;
  • здоровий розум, хороша пам’ять.

За цими напрямами людей як життєвих гравців можна умовно розподілити на максималістів та мінімалістів, або в термінах системи «Симорон» — на “проривників” та “відступників”. Обидві категорії полярні за своєю спрямованістю, і від того, до якої з них належить  людина,  залежить успіх усієї процедури.

Втім, індивіду важко самому визначитися в своїй ігровій спрямованості. Для того, щоб допомогти йому в цьому, в системі «Симорон» розроблена техніка, в якій одну з основних ролей відіграє помічник – „дзеркало”.  „Дзеркалом” може бути  довірена людина, задачею якої є відображення поведінки партнера. Індивід сповідається помічникові у своїх проблемах – “дзеркало” повторює за ним слова, інтонації, рухи. Спостерігаючи себе у такому зображенні, індивід легше й точніше приходить до висновку, в якому стані він зараз перебуває – у “прориві” чи “відступі”.

З цієї миті „дзеркало” трансформується в уважного співбесідника, що підтримує дальшу сповідь партнера, який веде її  вже від імені “проривника” або “відступника”, нарощуючи відповідну драматичну напругу, гіперболізуючи “самообгінний” сюжет, котрий завершує з відчуттям повної спустошеності, вичерпаності. Усвідомлюючи, що слідувати далі своїм переживанням та стражданням більш не має сенсу, індивід створює з тіла помічника СП, відображує цей образ і будує “симоронську трасу”. В результаті проблеми, які хвилювали індивіда, втрачають свою актуальність. При наступних поверненнях до них можна знову застосовувати описаний прийом.

У випадку, коли на момент такої форми „самообгону” поруч не має партнера, для виконання ролі „дзеркала” можна використувати свою ляльку.

Перший ляльковий варіант.

В процесі проговорення „самообгону” лялька за допомогою рухів рук самого індивіда повторює, тобто віддзеркалює його стан — до тих пір, поки він не відчує себе спустошеним. Далі індивід “виліплює” з ляльки СП, що приводить його до повернення на “симоронську трасу”.

Другий ляльковий варіант.

Процес полягає в співпереживанні і співчутті ляльки як “третьої” особи проблемам і переживанням індивіда. За реакцією запрошених для участі в цьому сеансі глядачів визначається момент, коли необхідно закінчити виставу, що програється перед ними ляльководом-індивідом. Далі, як завжди, — створення СП, вихід на трассу.

Третій ляльковий варіант.

Як вже було сказано вище, наша особистість є набором скопійованих у соціального оточення шаблонів – норм і правил. Одним із способів відмовитися від слідування даним нормам є використання ляльки в повсякденному побуті як предметів цього побуту. Така дискредитація  своєї особи приводить до усунення її значущості як соціальної істоти, допомагає легко відкрити своє істинне „Я” .

 В ролі такого своєрідного “дзеркала” може виступати не тільки лялька, але й будь-які підручні речі, предмети, яким ми доручаємо бути демонстраторами своїх проблем. Якщо людина знаходиться в умовах, де поблизу немає наочної різноманітності, „дзеркала” може стати  лист паперу або носова хустинка, за участю яких проводяться вищеописані операції. На вулиці, поза приміщенням задля цього можна використати нерухомість, транспорт, природні явища, вимальовуючи в уяві з їх “тіл” СП. Сидячи за столом, наприклад, в людному місці, можна відображати метафоричні відзеркалення свого стану графічно на папері, утворюючи таким чином СП.

3.2.3. Третя стадія

Якщо людина ще рішуче відходить від “симоронської траси”, їй загрожує ще більше занурення у проблемний простір.  В цьому випадку можна констатувати майже повне затьмарення свідомості (аналогія – повне місячне затемнення).

На третій стадії збуджена уява людини переносить ігрові ситуації, які поглинули її до цього, на обставини і людей, що, як правило, нічого спільного з цими ситуаціями не мають.  Проблемний індивід сприймає своє оточення крізь призму власного ігрового бачення, і, відповідно, інтерпретує  його поведінку, одержуючи задоволення, коли пересічні особи демонструють саме те ставлення до індивіда, якого він свідомо чи несвідомо бажає.

Якщо на першій і другій стадіях зовнішнє оточення було лише передумовою, яка допомагає зійти з “траси”, то на даній, третій стадії, індивід сам шукає підтримки у цього оточення – кандидатів для підкріплення своїх проблем. Демонструючи їм свої переживання і травми, людина  мов би пропонує приєднатися до себе, зацікавлена в поширенні своїх переживань на інших людей.

У цій грі „відступники” й ”проривники” поводять себе по-різному.

Перші виходять з постійного відчуття провини перед суспільством, невідплатного боргу іншим. Така людина готова віддати „останню сорочку”, здоров’я, спокій, емоційний комфорт, демонструючи свою душевну або фізичну дефіцитність. Дії її спрямовані на те, щоб підсилити цю дефіцитність, довести її до максимуму, вона відступає перед будь-якими перепонами і перешкодами, не вірячи, що очікування благополуччя в майбутньому може відбутися.

 „Проривників” же, навпаки, надихають перешкоди і бар’єри, що виникають на шляху до чогось,  їх життєве значення полягає в зіткненні з цими перешкодами. Будучи переконаними, що всі навколо їх боржники,  винні у їх невдачах, проривники дозволяють собі карати оточуючих, відбираючи все, можливо, й не потрібне їм самим для існування. ”Проривник” завжди бере більше, ніж сам може використати, оскільки не дозволяє собі бути від когось залежним, він ніколи нічого не просить, а вимагає, не сумніваючись в своїх «правах».

Іноді люди з “відступницькою” спрямованістю можуть поводитись як „проривники”, протестуючи на словах проти несправедливості, але насправді не намагаючись протистояти їй, потураючи їй своєю поведінкою. Аналогічним чином деякі типові „проривникі” розмірковують про добро та любов, оголошуючи себе захисниками слабких і немічних, і в той же час своїми вчинками  приносять слабким людям великі неприємності.

Для того, щоб дати тій або іншій людині точніше визначення, в системі „Симорон” розроблені так званні „чисті” моделі “інфікуючої” поведінки даних осіб.

ПРОРИВНИКИ

ЯК САМЕ

нагромаджуючи підопічного радикальними ідеями

часто вводячи підопічного в оману

нерідко використавши підопічного як засіб для боротьби

іноді шляхом нанесення шкоди підопічному

 ЯК ВЧИТЕЛІ, РЯТІВНИКИ, ІНСТРУКТОРИ

пропонують

засоби активізації розумової активності

засоби емоційного піднесення

методи боротьби та попередження небезпеки

рецепти оздоровлення та укріплення організму

Мал. 3.2. Типова модель “інфіційної” дії “проривників”

В кінцевому своєму виразі “прорив” виглядає як повне придушення індивідуальних захоплень “відступників” (Мал. 3.2.), а “відступ” – як стовідсоткова відмова від себе на догоду проривникам (Мал. 3.3.). Адепти першого напрямку виконують ролі лютих пригноблювальників, бунтарів, катів, другого ж – їх безпорадних, нещасних  жертв.

ВІДСТУПНИКИ

 ЯК УЧНІ, ПАЦІЄНТИ, ПОСЛУШНИКИ

пропонують СЕБЕ для

навчання

втіхи

захисту

лікування

В РЕЗУЛЬТАТІ

доказ

недієздатності засобів лікування

та неможливість виліковування взагалі

доказ даремності самомобілізації перед небезпекою

доказ закономірності та

 неминучості безвихідності та відчаю

доказ безпорадності розуму – як норми

Мал. 3.3. Типова модель “інфіційної” дії “відступників”

Оскільки на третій стадії, як і на інших, ініціатива в іграх походить від індивіда, тобто головною дійовою особою в них виступає особистість, основним прийомом симоронського відновлення, тобто самоактуалізації, тут виступає „самообгін”. Але при цьому його характер дещо відрізняється, залежно від того, наскільки людина віддалилася від “траси”.

Розглянемо можливі варіанти.

Перший варіант. Перешкода, що виникла на маршруті самоактуалізованої людини, незначна і тому не провокує фундаментально на відхід від цього маршруту. З позиції вищеописаної внутрішньої спрямованості визначаємо своє ставлення до неї.:  „відступник”, потрапивши в  ситуацію, коли його побили, налякали, збентежили, сповнений бажання побачити, як і інші люди пасують під натиском зовнішніх обставин;  „проривник” же, долаючи перешкоди, сам побив, налякав, збентежив когось, отже, його завдання — мобілізувати людей, які його оточують, на ідентичні вчинки, з метою затвердитись на їх прикладі в правомірності своїх  домагань.

Після  визначення характеру спрямованості індивіда – “відступництва“ або “проривництва” —  інсценується відповідна картина залучення тих або інших осіб в гру. Виконується “самообгінний” сюжет, в центрі якого виступає сам індивід, а ролі об’єктів, що “інфікуються”, виконують друзі (в разі, якщо таких поряд немає, можна використовувати традиційні в симоронській системі “замінники” людей — предмети-демонстратори). Довівши ситуацію до завершеності, індивід створює СП і далі будує звичним способом “симоронську трасу”.

Другий варіант. Ігрова дистанція між індивідом та його оточенням зменшилась, питання включення у ситуації третьої стадії загострилися.  В цьому випадку можна працювати по моделях другої стадії, виносячи перед умовним „дзеркалом” (друг-партнер, предмет) свої актуальні переживання. Індивід не дає розвернутися їм знов у власному житті і, завершивши симпатизацію, виходить з потреби “інфікувати” інших.

Третій варіант: об’єкт, що викликае у індивіда переживання або ж проблему, залучає його до неодмінної дальшої присутності у своїх справах. Перше, що бажано зробити, зіткнувшись з такою ситуацією, —  це вдатись до відомої  процедури “самообгону”, але дещо в іншій інтерпретації. Так, не чекаючи, докиігрова ситуація розів’ється, необхідно уявити її можливий фінал, інсценувавши його відомим способом, і помістити в цю інсценівку уявний образ себе як учасника такого фіналу. Такий прийом дозволяє індивіду відчути своє становище, стати зовні тим,  чим він міг би стати внутрішньо, якби піддався бажаннюувійти до ігрової ситуації. Він не співчуває, не співпереживає об’єкту-“провокатору”,  у цій операції не беруть участь ні думки його, ні емоції — все відбувається безпристрасно. Завдяки цьому, поведінка відволікаючого об’єкту втрачає для індивіда проблемний сенс.  Він створює з об’єкту СП, виходить на «трасу»

При цьому слід пам’ятати таке. Соціальне середовище створює ідеальні умови для масового “інфікування”: сучасні комунікативні засоби дозволяють поширювати, тиражувати „провокаційну” інформацію будь-якого змісту протягом лічених хвилин. Потреба в негайній передачі іншим різних відомостей — інстинктивна, корінна властивість людей. У разі, якщо індивід не навчиться вистежувати й зупиняти подібне бажання в момент його появи, у нього дуже мало шансів  не зійти з “симоронської траси”. Отже,  яким би сильним не був потяг поділитися новинами, відкрити комусь душу,  розповісти щось про себе та свої переживання, треба не забувати, що:

Ø            по-перше, „істинне Я” – невимірне, більш змістовне за будь-яке  явище, інформацією про яке доцільно було б поділитися зі своїм оточенням;

Ø           по-друге, створений індивідом СП (і, відповідно, і сам його автор) є набагато досконалішим за своїм змістом за ті новини, про які можна було б розповісти оточуючим і т.і.

Якщо дотримуватися даного правила,  шанси стати «інфікованим», відволіктися на зовнішній об’єкт – прирівнюються до нуля.

Особливістю різновиду даного варіанту є стосунки індивіду з особами, з якими він постійно взаємодіє: його сім’я, колектив друзів або співробітників, політична партія, нація і т.п. Зв’язавши себе з інтересами цього оточення, людина чекає постійного підтвердження в ньому своєї ігрової ситуації. Для виходу зтакого становища одного сеансу “самообгону” та “симпатизації” може виявитися не достатньо, тому людині слід налаштуватись на тривалу роботу над собою.

В даному випадку застосовується специфічний спосіб “самообгону” — „лялькове дзеркало”. Необхідно діяти як ляльковід, що підсміюється за ширмою над поведінкою своєї ляльки, тобто власної особистості. Роль такої “ляльки” можна доручити виконати будь-якому предмету, що опинився поряд. Дані прийоми допомагають дискредитувати прояви “інфікуючих” бажань у собі.

 У випадку, якщо з’єднання з проблемною ситуацією відбулося дуже швидко і немає  достатнього часу на такі процедури, необхідно   втілитися в той образ СП, який був створений індивідом колись раніше, і від його імені спокійно взаємодіяти з проблемною  ситуацією. Власне, це те ж саме “лялькове дзеркало”, але – більш  оперативне.

3.3. Симоронські засоби самоактуалізації “клієнтів”

Серед соціального оточення кожної людини завжди є окремі особи, яких можна назвати потенційними симороністами, не посвяченими в природу механізмів самоактуалізації, що використовуються в системі «Симорон». Якщо такі люди стихійно прагнуть до самоактуалізації, їм можна  допомогти, використовуючи спрощені, доступні будь-кому симоронські технології.

Одним із варіантів такої технології є звичайний, описаний вище процес  виходу на “симоронську трасу” за допомогою “провідника”-симороніста. “Дзеркалячи” клієнта під час його сповіді про свої проблеми, оператор від його імені здійснює “самобгін”, створює СП і навчає клієнта працювати з ним.

У випадках, коли клієнт готовий до активнішої співпраці, можна запросити його прийняти участь у творчому процесі. Так, провівши „самообгін”, пропонуємо йому “стартовий” образ СП, який розвивається далі разом із оператором. Цей процес триває до тих пір, доки клієнт не зупиниться  на  образі, що імпонує йому і з яким він може надалі працювати.

Якщо людина не готова озвучити свою проблему в присутності сторонніх, можна вивести її на “трасу” без вербалізації хвилюючої теми. Просимо його дати своїй проблемі будь-яке найменування,  яке б не мало з нею ніякого змістовного зв’язку. Відштовхуючись від змісту цього найменування, пропонуємо клієнтові рухатися у напрямку “траси”, малюючи йому по ходу вигадані “симпатизаційні” сюжети,  які мають привабити його.

3.4. Структура і сценарій заняття психотренінгу «Симорон»

Враховуючи особливості особистостей учасників тренінгу, виявлені в ході психодіагностичного дослідження, а також те, що кожна людина, яка приходить в школу „Симорон” вже має прагнення до самоактуалізації, структура кожного заняття вищеописаного тренінгу базувалася на формуванні самоактуалізованої особистості, яка вже спочатку володіє достатніми ресурсами для успішної самоактуалізації.

Завдання тренінгового заняття полягають у наступному:

  1. Створити умови для формування прагнення до самоактуалізації, занурення в „істинне Я” і орієнтації в ньому.
  2. Розширити знання учасників про відчуття і емоції, створити умови для розвитку самоактуалізації і безоцінного їх прийняття, сформувати уміння управляти вираженням своїх відчуттів і емоційних реакцій.
  3. Сприяти формуванню навиків самоактуалізованої особистості, уміння слухати і висловлювати.
  4. Сприяти усвідомленню своєї дійсної суті, життєвих перспектив, шляхів і способів їх досягнення з урахуванням нового бачення себе.

 Кожне заняття складається з наступних частин:

  1. Вступна частина: повторення теми минулого заняття, перевірка виконання домашніх завдань, обговорення, профілактичні тренувальні вправи.
  2. Основна частина: викладення нової теми, практикум.
  3. Домашнє завдання за новою темою.

Як було зазначено вище, одне заняття розраховане на 4 години. Вступна частина звичайно займають близько години,  решта часу приділена роботі над новим матеріалом. Засобом вирішення задач тренінгового заняття служать ігри та групові дискусії. Саме ці прийоми дозволяють реалізувати принципи тренінгу, в основі яких лежить активний, дослідницький характер поведінки учасників.

У тренувальній грі упор робиться на особову та міжособову взаємодію. Висока повчальна цінність психотренінгу „Симорон” полягає в  „програванні” життєвих ситуацій учасників, що відіграє визначну роль у справі їх самоактуалізації. Наступний за тренувальною грю ретельний психологічний аналіз, який проводиться групою спільно з тренером, підсилює повчальний ефект. Навички, придбані у такій грі і скоректовані групою, стають надбанням особистостіучасників групи і з успіхом переносяться в їх реальність. Вони отримують простір для творчості, яка стає основним змістом і стимулом їх життя.

Враховуючи те, що курс цільового психотренінгу самоактуалізації „Симорон” розрахований на 8 тижнів, ми не розглядатимемо  структуру всіх занять, а наведемо приклад тільки одного з перших занять за тематикою „Відновлення розширеного „Я”. Вихід і зміцнення на симоронській трасі,  “самообгін”. (Додаток № 8)

Дане заняття присвячене  розкриттю у кожного учасника тренінга внутрішньої суті – „істинного Я”, що  є двигуном самоактуалізованої особистості.

До структури заняття включені наступні вправи:

  1. „Чарівні цукерки”
  2. “Космічна подорож”
  3. “Життя на Землі”
  4. „НеТИкання”
  5. „Самообгін”
  6. Постановка домашнього завдання

Розглянемо структуру тренінгового заняття поетапно.

  1. Так,  перша вправа „Чарівні цукерки” полягає в тому, щоб кожен учасник дав собі відповідь на питання про вирішення особистих проблем. Тренер дає групі завдання: уявити собі, що кожен одержав «чарівну цукерку», яка повинна вирішити всі проблеми. Далі тренер задає тему для індивідуального обміркування: чому проблеми не вирішуються? Які це проблеми? Результатом даної вправи повинна бути відповідь на питання: завдяки яким причинам людина опиняється перед безвихідною ситуацією і що потрібне зробити, щоб з неї вийти?
  2. „Космічна подорож”.
    Учасники тренінгу в ході даної вправи під керівництвом тренера приходять до висновку про те, що  для управління обставинами свого життянеобхідно розширити свій внутрішній простір, вирости з обставин так, щоб вони опинилися всередині контрольованого людиною простору. Для цієї метитренер пропонує учасникам пригадати і визначити  проблемні  події свого життя. В ході групового обговорення тренер підводить учасників до висновку, що проблеми і, відповідно,  бажання багатьох людей схожі, скопійовані, запозичені у оточуючих.
  3. Інсценівка з картами „Життя на Землі”.
    Дана вправа заснована за принципом психосинтезу, де тренер спрямовує фантазію учасників  до  певного висновку. Кожна людина може застосовувати в житті розширене світовідчування, тобто без копіювання – бути “симоронавтом”. Учасники тренінгу приходять до висновку, що вони не живуть „істинним Я”. В ході даної вправи група повинна визначити, що таке існування їх не влаштовує, а також замислитися над тим, як можна повернутися до свого “Я”
  4. „НеТИкання”
    Тренер пропонує гру „НеТИкання”. Один з учасників групи бере на себе роль „бридкого каченя”, пропонуючи на розгляд групи, що виступає в ролі „зграї лебедів” (за мотивами казки „Бридке каченя” Г.Андерсена), ті або інші свої якості, риси, погляди. Група із врахуванням того, що це „бридке каченя” скопіювало і заліпило себе правилами соціального оточення, на  все, що говорить про себе „бридке каченя”, відповідає – „НІ, ЦЕ НЕ ТИ!”, у такий спосіб звільняючи «каченя» від цих правил, відкидаючи їх. В результаті даної гри учасник, що виконує роль „каченя”, скидає не свої визначення і позначення, тобто те, чому його навчили впродовж життя, що він наслідував.
  5. „Самообгін”
    Дана вправа ґрунтується на тому, що в реальному житті людині ніхто не допоможе скопійовані риси й правила відкидати. Але, якщо людина прагне бути самоактуалізованою, жити цілісно, повно і творчо, необхідно навчитися роздивлятись і слідувати своєму „істинному Я”. З цією метою тренер пропонуєкожному учаснику  уявно  намалювати свої актуальні життєві ситуації так, як би вони могли розвиватися у випадку, коли б все супроводилось суцільним успіхом. Завдання учасників, що проводять самообгін: ні в чому себе при цьому не обмежувати, нічого в собі не стримувати. В результаті самообгону відбувається перенасичення грою, людина переходить на якісно новий рівень відношень із життям.

Тренер підкреслює, що цей метод працює лише з тими спонуками, які скопійовані у оточення. Рушивши у бік їх реалізації, кожен учасник відразу визначить для себе: його це програма або чужа. Своя програма не зустріне перешкод ні на першому кроці,  ні на подальших, тому що вона породжена присутнім в людині, незалежно від того, пам’ятає вона  про це чи ні, його “істинним Я”. Тому перешкод її виконанню не буде. Запозичена ж мета наткнетьсяна стіни практично миттєво, вимушуючи людину шукати вихід. Знаючи тепер, до чого приведе це стиснення, учасник тренінгу  не дозволить собі входити у таку ситуацію реально, втамовує свою ігрову потребу  в цьому.  Тривалість,  жанр,   сюжетний характер самообгону кожен вастановлює самостійно, але у всіх випадках він дограється до кульмінації, до максимуму. В кінці заняття учасники тренінгу одержують домашнє завдання – практикуватися в самообгоні.

Відштовхуючись від структури описаного вище заняття, можна сказати, що його результатом є спроба чуттєвого і пізнавального відчуття доторканнядо свого дійсного, творчого початку; аналіз і обґрунтування розуміння того, наскільки важливим для учасника є це нове знання.

В и с н о в к и

Півдводячи підсумок проведеному дослідженню, можемо зазначити, що в центрі уваги гуманістичної психології  —  людина, індивід, який розглядається як носій унікальних характеристик, що роблять його вищою цінністю Буття. Людина спрямована до майбутнього, до вільної реалізації своїх потенцій (Оллпорт), особливо творчих (Маслоу), для чого вона потребує зміцнення віри в себе і в можливість досягнення «ідеального Я» (Роджерс). Найважливіша роль при цьому відводиться не схемам, які забезпечують пристосування до середовища, даностям реального життя, не конформній поведінці, а зростанню конструктивного початку людського Я, цілісності і силі переживання.

Поняття “самоактуалізація” означає, перш за все, особливий  вид діяльності, реальний процес розвитку і саморозвитку людини. Маються на увазі ті процеси, в яких людина як суб’єкт активності здійснює діяльність, направлену на  розвиток самої себе, через систематичну зміну уявлень про себе і світ, життєвий план, з метою повного розкриття і реалізації свого потенціалу на користь себе і суспільства. Ця діяльність здійснюється шляхом реалізації свідомого вибору у напрямку розвитку і зростання в кожній життєвій ситуації, а також дій на підставі цього вибору. Самоактуалізація як процес і як результат має визначені характеристики, супроводжується «речовинними», вимірними вчинками і досягненнями. Будь-яке досягнення в процесі самоактуалізації не розглядається як фінальне, остаточне, таке, що не дає можливості іншим, зокрема, ще вищим досягненням. Результатом кожного акту самоактуалізації є отримання тієї або іншої компетентності, яка допомагає знайти зовнішню і внутрішню синергію. Людина, що досягла самоактуалізації, компетентності і синергії, свідомо вибирає шлях допомоги, в тій або іншій формі, тим, хто ще не досяг цього рівня.

Теорії розвитку і зростання людини, отримання нею компетентності,       розвиваються у всіх школах і напрямах психології. Формальна їх суперечність перш за все свідчить про те, що загальна стилістика, понятійно-категоріальний апарат для опису цих складних явищ дійсності ще знаходяться у процесі становлення. Кожна з розглянутих нами теорій має  певні ситуативні «рамки», в яких вже зарекомендувала свою ефективність. Саме існування численних теорій розвитку людини, зокрема, теорії самоактуалізації ставить індивіда перед екзистенційним вибором, який полягає в тому, що:

 або: він визнає таку можливість і активно діє заради реалізації свого проекту життя; якщо йому в якійсь мірі вдається це реалізувати, він знаходить істинне „Я”, запобігає внутрішнім конфліктам, зовнішні обставини життя перестають представати перед ним як перешкоди або ворожі втручання і стають інструментами і умовами його індивідуального життя;

або: людина не визнає наявність такої можливості і не залучається до реалізації свого життєвого проекту; в цьому випадку її життя розсівається в позбавлених сенсу обставинах, стає даремним і більш негативним, ніж смерть .

Розвиток людини протікає на тлі численних спроб визначити емпірично і задати нормативно його параметри. У цьому виявляється, з одного боку, прагнення кожної свідомої людини до вільного самоздійснення в житті. З іншого боку, це самоздійснення можливо лише  в світі, населеному мільярдами інших людей, наділених рівними правами, і тому навряд чи згодними бути лише фоном, декорацією для чиєїсь самореалізації. Тому суспільство вимушене регулювати цю сферу різними методами через спеціально створені інститути.

Одним із таких своєрідних інститутів можна вважати школу психотренінгу “Симорон”. Нами було проведено дослідження механізмів самоактуалізації в умовах проведення цього тренінгу. Воно показало, що проблема його психокорекційного впливу на особистість до теперішнього часу у вказаному формулюванні не була предметом наукового вивчення. Визнаючи самоактуалізацію важливим фактором прагнення до якнайповнішої реалізації людиною здібностей і можливостей, закладених у вигляді потенціалів у структурі особистості, різні дослідники досі не розглядали ігрові психотренінгові технології як спосіб організації, який дозволяє збільшити рівень самоактуалізації особистостей, що мають психокоректувальну спрямованість.

Як показало наше дослідження, найбільш типовими проявами самоактуалізації особистості є її бажання самоактуалізуватися, достатньо високі показники її природної самоактуалізації.   Найбільш серйозною і поширеною проблемою особистості в посттоталітарному суспільстві є нейтральне відношення до саморозвитку або,  у крайньому випадку, відсутність сенсу і мети  життя.

На основі теоретичного аналізу літератури, узагальнення нашого багаторічного досвіду психотренінгової роботи і експериментальних даних про вплив механізмів ігрового психотренінгу «Симорон» на особистість, добутих нами в процесі авторської розробки цієї системи і впровадженні її в життя, сформульовано її зміст. Вона діє на основі трьох головних механізмів самоактуалізації, розроблених у “Симороні”: “самообгін” (запобігання й відвернення проблем), “симпатизація” (створення самоактуалізованого образу), побудова «симоронської траси» (утвердження  в режимі самоактуалізації). Основними принципами використовуваного матеріалу були: високий професіоналізм, гуманістична спрямованість, оптимістичний характер, особова актуальність.

В результаті дослідження підтверджена ефективність ігрового психотренінгу «Симорон», що має корекційну спрямованість. Модель його включає когнітивний, інтерактивний, організаційний, діагностичний блоки. Проведення ігрових психотренінгових занять, відповідно до побудованої моделі, дозволяє реалізувати резерви позитивної дії останніх на уявлення індивіда про себе і підвищити рівень самоактуалізації особистості.

Отримані результати підтверджують, що комплексне використання прийомів і методів системи «Симорон» дозволяє успішно коректувати рівень самоактуалізації особистості, сприяє розвитку самосвідомості і духовної сфери  особистості.

Список використаних джерел

  1. Адлер А. Понять природу человека. – СПб.: Академический проспект, 1997
  2. Альбуханова-Славская К.А. Типология личности и гуманистический подход // Гуманистические проблемы психологической теории- М: Наука, 1995- С. 27-48.
  3. Ананьев Б.Г.   О проблемах современного человекознания –СПб.: Питер, 2001,- 272 с   Б.
  4.  Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания- Л.:ЛГУ, 1968. — 339 с.
  5. Антропов Ю.Ф., Шевченко Ю.С. Лечение детей с психосоматическими расстройствами, -СПб.:Речь,   2002, -198 с
  6.  Анцыферова А.И. Концепция самоактуализирующейся личности А.Маслоу // Вопросы психологии, 1973, №4, с.173-180.
  7. Асмолов А.Г. Предисловие // Ясени В.А. Образовательная среда: от моделирования к проектированию. М.: Смысл, 2001. с. 3-5;
  8. Ассаджиоли Р. Психосинтез: теория и практика. — М., 1994. — 314 с.
  9. Балл Г.А. Психологическое содержание личностной свободы: сущность и составляющие // Психол. журн. 1997. Т. 18. № 5. С. 7-19
  10. Бахтин М. Автор и герой. К философским основам гуманитарных наук. – СПб.: Азбука, 2000
  11. Бахтин М.М.. Эстетика словесного творчества. Изд. 2-е, М.:Просвещение, 1986, с.381-393, 429-432
  12. Бодалев А.А. Вершина в развитии взрослого человека: характеристики и условия достижения. – М.: Флинта, 1998
  13. Божович Л.И. Этапы формирования личности в онтогенезе.// Вопросы психологии, 1978, N4, с.17-30
  14. Братусь Б.С. Аномалии личности. М.: Мысль, 1988. ; 58
  15. Братусь Б.С. К проблеме человека в психологии // Вопросы психологии, 1997, #5, http://www.ipk.alien.ru
  16. Братусь Б.С. Опыт обоснования гуманитарной психологии // Вопр. психол. 1990. N 6. С. 9 – 17.
  17. Братусь Б.С. Психология. Нравственность. Культура. М.: Роспедагентство, 1994;
  18. Братусь Б.С. Русская, советская, российская психология: Конспективное рассмотрение. – М.: Флинта, 2000
  19. Братченко С.Л., Миронова М.Р. Личностный рост и его критерии. // Психологические проблемы самореализации личности. — СПб, 1997. — с.38-46.
  20. Бурлачук Л.Ф. Свет невечерний: Созерцание и умозрение. – М.: Республика, 1994. – 415 з.,с.25
  21. Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. Основы психотерапии. – М.: Алетейя, 1999
  22. Бурлачук Л.Ф.., Коржова Е.Ю. Психология жизненных ситуаций. – М.: Российское педагогическое агентство, 1998
  23. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. — СПб.: Питер, 1997. — 336 с.
  24. Васильева Ю.А., Леонтъев Д.А. Этогенический подход к изучению социальных отклонений // Иностранная психология. 1994. Т. 2. № 2(4). С. 83-86.
  25. Вахромов Е.Е. Психологические концепции развития человека: теория самоактуализации. – М.: Международная педагогическая академия, 2001 www.imaton.spb.ru
  26. Воробьева Л.И. Гуманитарная психология: предмет и задача // Вопр. психол. 1995. N 2. С. 19 – 30
  27. Выготский А.С.   Психология.  М.:  ЕКСМО –  Образование, 2000.-1008 з.,с.736
  28. Ганнушкин П.Б. Клиника психопатий. – Н.Новгород: НГМА, 2000
  29. Гидденс Э. Социология. – М.: Эдиториал УРСС, 1999
  30. Горячева Е. И Концепция самореализации как основной гуманистической педагогики. //Проблемы проектирования образования в работах  аспирантов ИПИ РАО за 1994г. М.,1995,с. 149-153.
  31.  Горячева Е. И Феномен самореализации в гуманистической психологии. //Гуманизация воспитания в современных условиях. М.,1995.с.79-88.
  32. Гуманистическая и трансперсональная психология. / Сост. К.В. Сельченок. – М.: АСТ, 2000.- 202 с.
  33. Данченко В. Три уровня надличностного самосознания // Из кн.: «Очерки эзотерической психологии эпохи развитого социализма». — К.Овіта: Самиздат, 1986, — с. 45-47
  34. Деркач А.А. Акмеология. –М.: РАГС 2002, — 650 с.
  35. Джон. Открывая сознание заново. Пер. с англ. — М.: Идея-Пресс, 2002
  36. Зейгарник Б.В. Патопсихология. – М.: Эксмо-пресс, 2000
  37. Зинченко В.П., Моргунов Е.Б. Человек развивающийся: Очерки российской психологии. М.: Тривола, 1994. ; С.314
  38. Кон И.С.В поисках себя. Личность и ее самосознание М.: «Политиздат», 1984
  39. Калитеевская Е.Р. Психическое здоровье как способ бытия в мире: от объяснения к переживанию // Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской психологии / Под ред. Д.А. Леонтьева, В.Г. Щур. М.: Смысл, 1997. С. 231-238.
  40. Ковалев В.В. Психиатрия детского возраста. – М.: Медицина, 1995
  41. Ковалёв В.И. Мотивы поведения и деятельности. М., 1988. 192 с.
  42. Кораблина Е.П. Становление личности женщины. // Психологические проблемы самореализации личности. — СПб, 1997. — с. 174-185.
  43. Коростылева Л.А. Проблема самореализации личности в системе наук о человеке. // Психологические проблемы самореализации личности. СПб, 1997. – 240 с.
  44. Крайг Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000
  45. Лаак Я. Психодиагностика: проблемы содержания и методов. – М., 1996
  46. Лазурский А.Ф. Классификация личностей. М.: Прибой, 1923.
  47. Левин К. Теория поля в социальных науках: Пер. с англ. — СПб.: Сенсор, 2000
  48. Леонтъев Д.А. Три грани смысла // Традиции и перспективы діяльнісного подхода в психологии: школа А.В. Леонтьева / Под ред. O.K. Тихомирова, А.Е. Войскунского, А.Н. Ждан. М.: Смысл, 1999.
  49. Леонтьев Д.А. жизнетворчество как практика расширенного мира. 1-я Всероссийская научно-перактическая конференция по экзистенциальной психологии: материалы сообщений Под ред. Д.А.Леонтьева, Е.С.Мазур, А.И.Сосланда. – М.: Смысл, 2001, с. 100-109 .
  50. Леонтьев Д.А. Методика предельных смыслов . Методическое руководство.-М.:Просвещение, 1999, -361 с.
  51. Леонтьев Д.А. Методики изучения ценностных ориентаций. – М., 1992
  52. Леонтьев Д.А. Очерк психологии личности –М.:Просвещение, 1997, -164 с.
  53. Леонтьев Д.А. Психология свободы: к постановке проблемы самодетерминации личности.// Психологический журнал. Том 21, №1, 2000, с.12-18
  54. Леонтьев Д.А. Психология смысла: природа, строение и динамика –М.:Просвещение, 2003, 487 с.
  55. Леонтьев Д.А. Тест смысложизненных ориентаций (СЖО). – М.: Смысл,1992. – 5 с.
  56. Лисовская Е.Б. Самоактуализирующаяся личность. // Научно-техническая революция и социальная психология/ Материалы межгородской конференции. М.: Наука, 1981. С. 76–84.
  57. Макаров Н.И. Направленность личности и проблемы её воспитания: Автореф. дис. канд. пед. наук. М., 1970.
  58. Марсон П. 25 ключевых книг по психоанализу. – Челябинск: Урал LTD, 1999
  59. Маслоу А. Г. Мотивация и личность. Пер, с англ. — СПб.: Евразия, 1999
  60. Маслоу А. Дальние пределы человеческой психики – СПб., 1997Маслоу А. Мотивация и личность. СПб., Евразия, 1999. – 478 с.
  61. Маслоу А. Психология бытия. — М., 1997. — 304 с.Маслоу А. Психология бытия. Пер. с англ. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер 1997
  62. Мерлин В.С. Очерк интегрального исследования индивидуальности. М.: Педагогика, 1986. — 253 с.
  63. Мэй Ролло. Вклад экзистенциальной психотера­пии. — В кн.: Экзистенциальная психология. Экзистенция / Пер. с англ. — М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001, с. 141 — 200
  64. Мясищев В. Н. Психология отношений –М.: МОДЭК Психологи России, 2004, — 399 с.
  65. Мясищев В.Н. Понятие личности в аспектах нормы и патологии// Психология отношений. — Москва – Воронеж:МОДЭК, 1995. — c. 48-53.
  66. Найссер У. Познание и реальность: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1981
  67. Начала христианской психологии / Отв. ред. Б.С.Братусь. М.: Наука, 1995.
  68. Неймарк М.С. Направленность личности и аффект неадекватности у подростков // Изучение мотивации поведения детей и подростков / Под ред. Л.И.Божович, Л.В.Благонадежиной. М.: Педагогика, 1972.
  69. Олпорт Г. Становление: Основные поло­ним психологии личности. — В кн.: Олпорт Г. Становление рмикти: Избранные труды. — М.: Смысл, 2002, с. 166-216
  70. Олпорт Г. Статьи разных лет. — В кн.: Ол-|п Г. Становление личности: Избранные труды. — М.: Смысл, 02. с. 35-104, 116-165
  71. Олпорт Г. Структура и развитие личности, предельные главы). — В кн.: Олиорт Г. Становление личности: Избранные труды. — М.; Смысл, 2002, с. 217-461
  72. Пезешкиан Х. Основы позитивной психотерапии /Перевод Е. Э. Сысоевой и канд. мед. наук А. Г. Калинина,- Архангельск: Архангельский медицинский институт, 1993. -116 с.
  73. Первин Л., Джон О. Психология личности. – М.: Аспект-пресс, 2000
  74. Перлз Ф. С. Эго, голод и агрессия / Пер. с англ. М.: Смысл, 2000
  75. Петровский А.В., М.М. Бахтин, Ф.М. Достоевский: психология вчера и сегодня // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. 1985. N3. С. 56 – 58.;
  76. Петровский А.В., М.М. Бахтин, Ф.М. Достоевский: психология вчера и сегодня // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. 1985. N3. С. 57.).
  77. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии. – М.: Инфра-М, 1998.
  78. Петровский В.А. Личность в психологии – Р.-н.-Д.: Феникс, 1996
  79. Подкасистый И.П. Педагогика. -М.: Просвещение, 1996, — 243 с.
  80. Попов Ю.В., Вид В.Д. Современная клиническая психиатрия. – М.: Экспертное бюро, 1997
  81. Практическая психодиагностика. Методики и тесты. — Самара, 1998. 672 с.
  82. Практическая психология образования. – Под ред. И.В. Дубровиной – М.: Сфера, 1998
  83. Прикладная социальная психология. — /Под ред. А.Н. Сухова и А.Д. Деркача. – М., 1998
  84. Психологическая диагностика — /Под ред. К.М. Гуревича, Е.М. Борисовой. – М.: Изд. УРАО, 2000
  85. Психологический словарь /Под ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова. М.,1996. 440с.
  86. Психология личности в трудах зарубежных психологов — /Сост. А.А. Реан, СПб.: Питер, 2000
  87. Психология личности в трудах отечественных психологов — /Сост. Л.В. Куликов – СПб.: Питер, 2000
  88. Психология личности: Тексты/Под ред. Ю.Б.Гиппенрейтер, А.А.Пузырея. М.: Изд-во МГУ, 1982; 255
  89. Психология с человеческим лицом. Гуманистическая перспектива в постсоветской психологии. / Под ред. Д.А. Леонтьева, В.Г. Щур. — М.: Смысл, 1997, -216с.
  90. Психолого-педагогические факторы, обусловливающие самореализацию личности //Дифференциация и индивидуализация обучения, воспитания как условие развития личности. Биробиджан,1994,с.24-25.
  91. Равен Дж. Педагогическое тестирование. – М.: Когито-центр, 1999
  92. Роджерс К. Клиентцентрированная терапия. Пер. с англ. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер 1997
  93. Роджерс К. Р. Консультирование и психоте­рапия: Пер. с англ. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000
  94. Роджерс К. Р. Становление человека. — В кн.: Роджерс К. Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека: Пер. с англ. — М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1994
  95. Рождерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека. — М., 1994. — 480с.
  96. Рубинштейн С.Л. Избранные философско-психологические труды. – М.: Наука, 1997
  97. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 1998
  98. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии / Отв. ред. Е.В.Шорохова. М.: Педагогика, 1973. ;  с. 256
  99. Рубинштейн С.Л. Человек и мир, — М.: Наука, 1997
  100. Сартр Ж. Л. Бытие и ничто. Опыт феноме­нологической онтологии / Пер. с фр. — М.: Республика, 2000 Серл,
  101. Сидоренко Е.В. Личностное влияние и противостояние чужому влиянию // Психологические проблемы самореализации личности. Под ред. А.А.Крылова, Л.А.Коростылевой. — СПб., 1997. — 240 с.
  102. Сидоренко Е.В. Психодраматический и недирективный подходы в групповой работе с людьми. Методические описания и комментарии. — СПб, 1992 г.
  103. Синергетика и психология. Тексты. Вып. 1,2. — /Под ред. И.Н. Трофимовой и В.Г. Буданова – М., 1997, 2000
  104. Слободчиков В.И., Е.И. Исаев Психология человека: введение в психологию субъективности. Учебное пособие для вузов -М.: Школа-Пресс, 1995 — 271 с.
  105. Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Основы психологической антропологии. Психология развития человека: Развитие субъективной реальности в онтогенезе: Учебное пособие для вузов.- М.: Школьная Пресса, 2000., — 416 с.
  106. Словарь по этике  /Под ред.О.Г.Дробницкого, И.С.Кона. Издательство 2-е.. М.:Политиздат, 1970. – 398 з., с.235
  107. Смит. Н. Современніе системі психологии./Пре. С англ.под общ. Ред. А.А.Алексеева –СПб.:прам-ЕВРОЗНАК, 2003. – 384 с.
  108. Степанов В.Г. Психология трудных школьников. – М.: Academ A., 2001
  109. Степанова Е.И. Психология взрослых — основа акмеологии. СПб, 1995. 450с.
  110. Василюк Ф.Е. Психология переживания Анализ преодоления критических ситуаций М.: Издательство Московского университета, 1984
  111. Франкл В. Человек в поисках смысла. М.: Прогресс, 1990.,
  112. Фридман Л.М.Психология в современной школе. Для руководителей и работников образования.- М.: Сфера, 2001.- 224 с.
  113. Фридман Л.М.Школьная психологическая служба: Пособие для школьных психологов / Министерство образования РФ — М.: АПКиПРО, 2003.- 182 с.
  114. Фромм Э. Бегство от свободы. М.: Прогресс, 1990/ http://www.nsu.ru/psych/
  115. Шевандрин Н.И. Психодиагностика, коррекция и развитие личности. – М.: Владос, 1998
  116. Шульга Т.И., Слот В., Спаниярд Х. Методика работы с  детьми «группы риска». – М.: УРАО, 1999
  117. Шульц Д., Шульц С.Э. История современной психологии. – СПб.: Евразия, 1998
  118. Эрикссон Э. Детство и общество. – СПб.: Летний сад, 2000
  119. Эрикссон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Прогресс, 1996
  120. Эфроимсон В.П. Гениальность и генетика. – М.: Русский мир, 1998
  121. Юнг К. Сознание и бессознательное. – СПб.: Университетская книга, 1997
  122. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия / Пер. с англ. — М: Независимая фирма «Класс», 1999
  123. Ясперс К. Общая психопатология. – М.: Практика, 1997
  124. Back, Kurt W 1973. Beyond Words: The Story of Sensitivity Training and the Encounter Movement. Baltimore, M. D. Penguin.
  125. Biopsychology. Berlin, Germany: Springer.blishing.
  126. Buss, Allan R. 1979. A Dialectical Psychology. New York: Irvington Publishers.
  127. Dewey John, & Arthur E Bentley. 1949. Knowing and the Known. Boston: Beacon.
  128. Kohut, Heinz. 1971. The Analysis of the Self. New York: International Universities Press
  129. Kohut, Heinz. 1984. How Does Analysis Cure? Chicago: University «I Chicago Press.
  130. Lowe, C. E, & P.J. Home. 1985. On the generality of behavioural principles: Human choice and the matching law. In Behaviour Analysis and Contemporary Psychology. Edited by C. E Lowe, M. Richelle, D. E. Blackmail, & C. M. Bradshaw. London: Erlbaum.
  131. Mahner, Martin, & Mario A. Bunge. 1998. Foundations of
  132. Maslow, Abraham H. 1954. Motivation and Personality. New York: Harper.
  133. Maslow, Abraham H. 1968. Toward a Psychology of Being, 2nd ed. New York: Van Nostrand.
  134. Matson, Floyd W. 1973. Without/Within: Behaviorism and Humanism. Monterey, CA: Brooks/Cole.
  135. May R. Freedom and destiny. N. Y.: Norton, 1981
  136. May R. Man’s search for himself. N. Y.: Signet book, 1953
  137. May, Rollo. 1983. The Discovery of Being: Writings in Existential Psychology. New York: Norton.
  138. Moustakas, Clark. 1990. Heuristic Research: Design, Methodology, and Applications. Newbury Park, CA: Sage i Publications.
  139. Neisser, Ulrich. 1985. Toward an ecologically oriented cognitive cicnce. In New Directions in Cognitive Science. Edited by heodore M. Schlechter & Michael P. Toglia. Norwood, NJ: Ablex
  140. Richter, Paul. 1992. An introduction to deconstruction-ist psychology. In Psychology and Postmodernism. Edited by Steiner Kvale. London & Newbury Park, CA: Sage.
  141. Rogers, Carl R. 1942. Counseling and Psychotherapy. Houghton Mifflin.
  142. Rogers, Carl R. 1961. On Becoming a Person. Houghton Mifflin.
  143. Singer, Charles. 1997. Consciousness: Event or construct In Investigations in Behavioral Epistemology. Edited by Linda J. Hayes & Patrick M. Ghezzi. Reno, NV: Context Press.
  144. Skinner, В. Е. 1974. About Behaviorism. New York: Knopf.
  145. Smith, N. W. 1997. Consciousness: Event or construct In Investigations in Behavioral Epistemology. Edited by L. J. Hayes & P. M. Ghezzi.Reno, NV: Context Press.
  146. Stephenson, William. 1980b. Foreword. In Political Subjectivity: Applications of Q Methodology in Political Science, by Steven R. Brown. New Haven and London: Yale University Press.
  147. Тart. Charles T. (ed.) 1975. Transpersonal Psychology. Harper & Row

[1] Грабарь М.И., Краснянская К.А. Применение математической статистики в педагогических исследованиях. Непараметрические методы. М., «Педагогика», 1977, стр. 54

Симоронские Тайны
Бесплатная рассылка Бурланов
Ваш e-mail: *
Ваше имя: *